В тернопільському музеї зберігаються весільні рушники з різних регіонів

Працівники Тернопільського обласного краєзнавчого музею продовжують віртуальні мандрівки фондами музею, під час яких, ознайомлюють тернополян з історією нашого краю.

Цього разу науковий співробітник краєзнавчого музею Леся Сута розповіла про весільні рушники.

«Рушник і весілля є нероздільні в свідомості нашого народу. Це тому, що з давніх-давен рушник вважався найсильнішим оберегом, а весілля – найвизначнішою подією в житті людини. Умілі руки наших прародичів, за допомогою голки та нитки на білому полотні відтворювали те, про що мріяли, чого собі бажали, захищалися від всього злого та лихого. Творили оберіг сімейного щастя…

Хотілось би розповісти  про давні традиції виготовлення весільного рушника, що є обов’язковим шлюбно-вінчальним атрибутом і до сьогодні. До нього відносилися по-особливому, бо вимоги були встановлені віками.

В минулому зазвичай весільна пора розпочиналася восени, по завершенні польових робіт. Обов’язково зважали на дозволений церквою час. І готувалися до нього заздалегідь як батьки, так і  наречені. А особливо дівчина, яка виходила заміж. Їй потрібно було зготувати собі придане, весільний одяг, сорочку молодому та вишити весільні рушники. У цьому обряді їх використовували багато. Усі мали бути різні, бо призначення у цьому дійстві було не однакове. Рушниками перев’язували старостів, зв’язували руки молодим, прикрашали образи, застеляли під коровай,  вінчалися у церкві. Позичати чи купувати ніхто не наважувався, це вважалося поганою прикметою для майбутнього подружнього життя. Вірили чи не вірили дівчата у народні повір’я, але намагалися дотримуватися усталених віками звичаїв, бо прагнули щасливого заміжжя.

Колись кожна дівчина ще з малого віку вчилася і вміла вишивати. Бувало й таке, що не встигала до весілля, тоді їй мала право допомагати мама, сестра чи бабуся.

Особливу та найбільшу увагу зосереджували на рушнику для вінчання у церкві. Оскільки, він один з найважливіших атрибутів у весільній обрядовості. Вважався оберегом і символізував єдину життєву дорогу подружжя. А ще, за народними повір’ями, визначав подальшу долю майбутньої сім’ї, бо говорять: «Хто  першим з молодої пари стане на рушник, той у майбутньому буде головою в сім’ї».

Тому в народі існували певні вимоги щодо його виготовлення. Перед тим, як приступити до вишивання дівчина повинна була помолитися і добре вимити руки. До роботи дозволялося приступати тільки зі світлими думками, у гарному настрої, щоб вишивка несла у собі лише світлі мрії та найкращі почуття. Символічні візерунки підбирала сама. У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки, почуття, надії та сподівання на щасливу долю. Нитки підбирали яскраві, щоб додавали святковості. Дозволялося відвишивувати рушник, але якщо його власниця була щасливою у подружжі. Вишивка мала бути акуратною, без довгих протягнутих ниток, без вузликів. Якщо вишивальниця зробила помилку, випорювати не дозволялося, щоб не було хаосу в подальшому житті. Для роботи голка використовувалася лише одна, загубити чи зламати вважалося поганою прикметою. Тканина для рушника обов’язково була суцільною. Полотно не повинно перериватися і мати дірки. Тому не використовували мережки для вінчального рушника та вироби з мереживом, що означали позбавлену цілісність сімейного життя. Вінчальний рушник вишивали однаковими візерунками з обох країв. Середина обов’язково залишалася білою. У давнину вишивка вважалася святинею. На неї заборонялося наступати ногами, особливо підошвою взуття. Після весілля господиня його зберігала як оберіг своєї сім’ї.

При вишиванні інших рушникі, які використовувалися у весільній обрядовості, не так строго дотримувалися обмежень. Особливо красивим мав бути під коровай. Такі рушники після весілля могли використовувати для прикрашання інтер’єру оселі», – розповідає пані Леся.

У Тернопільському обласному краєзнавчому музеї зберігається чимала колекція вишитих рушників. Зокрема, у колекції зібрано понад два десятки цих виробів ручної роботи, які яскраво представляють різні регіони нашої області. Найдавніші виготовлені на домотканому полотні в 1930-х роках, оздоблені різними техніками вишивок. І до цього часу вони не втратили своєї краси. Вишиті букети квітів, пари птахів у стилізованих квіткових гніздах, козак і дівчина, оспівані в народних піснях, «дерево життя», віночки – все це поетичні символи закоханих, у цих візерунках відтворені уявлення про сімейне щастя, його добробут і сподівання.

Є рушники, які бачили, чули, були присутні та відігравали певну роль у весільному дійстві. Всі вони зберігаються у «музейній скрині», яка з покоління в покоління дбайливо передаватиме їх.

Post Author: Редактор

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *