Світлана Полванюк народилася у Тернополі, закінчила 14-ту школу, медичний інститут. Але заміж вийшла за чернігівчанина і переїхала на схід України. Проживши 14 років у Чернігові, 7 березня минулого року разом з чоловіком та 12-річною Софійкою приїхала у Тернопіль до мами.
Її «Світанок»
Жінка каже, що завжди була творчою людиною і розуміє, чому – усі її родички вишивали, в’язали, шили. І дві бабусі, і мама, і хресна. Вона також допомагала їм виготовляти вишивки, щось зметувала, зшивала. Ще у дошкільному віці сама вив’язала собі рукавички.
Тому пані Світлана, хоч за професією і медик, у Чернігові вирішила створити… фотостудію з романтичною назвою «Світанок». А згодом, як творча людина, поїхала вчитися на технолога ручної художньої вишивки у Київ. Каже, думала, що про вишивку знає майже все. Щоправда, про такі техніки, як колодки, верхоплут, тобто борщівські техніки вишиття, у столиці не вчили. Нові знання отримала у Тернополі, у школі борщівської народної сорочки.
Коли почалася війна, її керівник Вікторія Кривоніс запропонувала жінкам-переселенкам безкоштовні майстер-класи. Світлана Полванюк відвідала їх і відразу закохалася у це вишиття. Тепер каже, що, приїхавши з Чернігова, вишиває день і ніч. Тут вона здружилася з іншими вимушеними переселенками, як от з Мариною з Херсона, Оленою з Краматорська.
Який то спадок!
До повернення з Чернігова у Тернопіль Світлана Полванюк плела мережива у техніці фріволіте. Виготовляла переважно прикраси – брошки, сережки, кольє, запонки, застібки. А також текстильні, інтер’єрні ляльки та іграшки ручної роботи, декоративні букети квітів з паперу тощо. Зараз багато вишиває на рамах, виготовленням та продажем яких займається.
Її мама Галина Ярославівна зараз також вишиває шерстю та бісером борщівську сорочку колосками. Софійка ж хоче мати вишиту колодочками сорочку-мальованку, якої ніхто не має в класі. Мама з бабусею обіцяють вишити.
Світлана Полванюк розповідає, що у Чернігові планувала відкрити ательє вишивки. Але почалася війна і проєкт не вдалося реалізувати. Та майстриня вірить, що ще втілить свої мрії у життя.
А нещодавно вона поїхала у стару бабусину хату у Великий Раковець. Каже, що застала вибиті вікна та двері у порожній старій хатині. Але з помешкання не винесли вишиваних рушників, сорочок, обрусів, картин. Не знайшлося бажаючих вкрасти, бо не розуміють їх цінності. Світлана ж з радістю забрала ті вишивані пожитки у Тернопіль, усвідомлюючи, який то спадок!
Галина ВАНДЗЕЛЯК
