Про себе та свою творчість

– Валентино, що б ви хотіли про себе розповісти? Звідки у вас любов до музики?

– Мені 18 років, я корінна тернополянка. Музику люблю змалечку, тому своє навчання почала в ТОЕКШМ ім. Ігоря Герети (зараз її реорганізували). Відвідувала заняття скрипки. Здобуття музичної освіти продовжую в Тернопільському мистецькому фаховому коледжі ім. Соломії Крушельницької за спеціальністю «Скрипка», наразі закінчила третій курс. Граю також іще на гітарі та фортепіано.

– Дуже лаконічна, але вичерпна відповідь. Що скажете про свій музичний репертуар?

– Музику, зазвичай, виконую та пишу академічну, симфонічну, камерну. Співаю патріотичні, повстанські пісні, а також пісні на власну музику і слова. Маю кілька пісень на вірші Лесі Українки і Тараса Шевченка. Ще дві пісні написала на слова своєї подруги. Виступала здебільшого на концертах та різноманітних заходах, які організовує коледж, також із задоволенням брала участь у так званих «квартирниках».

Минулого року в Тернополі в креативному кластері «На пошті» та у Львові в ДК «Назва»,  я організувала та провела свій перший сольний музичний вечір повстанської пісні.

Цьогоріч, в лютому, на пару зі своєю скрипкою я брала участь у духовній імпрезі «Бути собою – це єдиний гідний шлях!», яка відбувалася в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї під патронатом Тернопільського міського об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка та Тернопільсько-Зборівської архієпархії УГКЦ.

– А як щодо вашої поезії? Звідки черпаєте натхнення, яка тематика ваших творів?

– Вірші почала писати на карантині. Це сталося якось спонтанно: прийшла цікава думка, яку я просто заримувала і записала на папері. Мені стало цікаво, чи зможу ще щось подібне втнути, тому й почала експерименти в цьому напрямку. Через деякий час я вже мала свій творчий доробок, з яким виступала на різних вечорах для молодих літераторів, які організовувалися  «На пошті» та в ресторації «Мамонт».

Торік з кількома своїми віршами я здобула перше місце на Всеукраїнському дистанційному конкурсі авторської прози та поезії від «Талант світ».

Я сама не знаю, звідки виникають ідеї та теми для віршів. Не хочу створювати для себе якісь штучні обмеження, ставити себе в якісь надумані рамки, тому не визначаю жодні конкретні теми для творчості. Вони якось самі приходять, напевно, тоді, коли мені це потрібно. Або щось на душі накипить – пишеться вірш. Може вийти лірика, може – сатира, а може – щось філософське. Вірш, який я пишу, наче сам підказує мені, яким він хоче бути.

Коли почалася війна, я почала писати про неї. На воєнну тематику написала вже майже три десятки пісень.

– Чи публікували десь свої вірші?

– Багато хто вважає мої вірші «надмірно правдивими», хтось дорікає мені за надто сміливі думки, дехто каже, що вони дуже філософські й не зовсім зрозумілі. Я зробила висновок, що моя поезія не призначена для дуже широкого кола читачів, тому не розсилаю її направо чи наліво по різних виданнях. Свої вірші переважно виставляю у соцмережах. Бачила, як деякі з них згодом публікувалися на різних інтернет-сайтах.

Ті вірші, з якими я перемогла на дистанційному конкурсі, надрукували в своєму часописі організатори цього конкурсу. І ось недавно голова Тернопільської організації письменницької спілки Валентина Семеняк запросила мене подати свої вірші в спілчанський журнал «ЛітТерА», де вони були надруковані в другому випуску.

Роздуми про розвиток

 – Після вашого дебюту в спілчанському часописі вас запросили виступити на літоб’єднанні. Які ваші враження від атмосфери, яка там панує?

– Мене запросили, я вирішила прийняти запрошення, прийшла і виступила. Для мене це не є чимось екстраординарним. Я не вважаю це якоюсь особливою сходинкою вгору, як мені казали. Це лише один з етапів моєї творчості. Звичайно, мені було цікаво почути думки про свої вірші, я їх почула, зробила певні висновки для себе. Вдячна за запрошення і не хочу нікого образити, але не бачу сенсу та перспективи у регулярних відвідуваннях засідань літоб’єднання чи будь-яких подібних письменницьких гуртків. Вірші пишу за покликом душі, а не для того, щоб стати професійною поетесою, натомість всі свої зусилля зосереджую на своєму професійному зростанні в музиці. І ще, на мою думку, на подібних зібраннях найчастіше присутні одні й ті ж люди, з одними і тими ж інтересами. А для розвитку потрібно постійно рухатися вперед, чути відгуки щоразу від нових і нових людей, друкуватися в різних виданнях, створювати власні проєкти.

– Чи цікавитесь ви ще якимись видами мистецтва, окрім музики?

– Колись я захоплювалася малюванням. В семирічному віці навіть спробувала свої сили на конкурсі великодніх робіт «Великоднє диво» (2012 р.), але зараз, повторюся, на першому місці у мене музика.

Про пластунське життя

– Ви – пластунка. Що це для вас значить?

– В «Пласті» я з 2020 року. Вже пройшла відповідні вишколи і стала виховницею. Вже мені доручають виховання груп молодших дітей. Зараз маю групу з десяти дівчаток 6-7 років, яка називається «Світанкові роси». Взагалі, є три головні обов’язки пластуна: бути вірним Богові та Україні, допомагати іншим, жити за пластовим законом і слухати пластового проводу. Є певна програма, якій я слідую в навчанні дітей, даю їм ті знання, які вони повинні мати на свій вік. Також я вчу їх азам музики і співу.

До 110-річчя «Пласту» написала і виконала власну пісню. Я хотіла, щоб вона нагадала пластунам про те, що саме вони завжди були тими людьми, які в темний час несли світло. І я хочу бути однією з них.

Ще раніше я створила гімн свого куреня 126 ім. Квітки Цісик. Вже записала і у 2022 р. видала власний альбом пластових пісень «Незламний цвіт».

А ще «Пласт» активно займається волонтерством, я рада, що теж докладаю до цього свої сили із вдячністю героям, які боронять нашу землю.

– На завершення, що би ви могли порадили іншим?

– Складно давати якісь поради іншим, як для дівчини мого віку. Але якщо ви вже просите мене про це, то я би порадила не боятися відпустити на волю свою мрію, також не боятися бути чесними у своїх думках, переконаннях, словах.

Тарас КОМАРИНСЬКИЙ