– Пані Олено, розкажіть, як ви опинилися в Тернополі? Чи професія художника – ваша основна?
– Я народилася в селі Закотне на Луганщині. Здобула середню спеціальну освіту з відзнакою у коледжі Національного фармацевтичного факультету в м. Харків за спеціальністю «Фармація», а ступінь магістра – в ДЗ «Луганський державний медичний університет» (зараз – у м. Рубіжне Луганської області). Згодом стала завідувачкою великої аптеки та вступила на інтернатуру, але бажання розвиватися творчо переважило. Залишила інтернатуру за чотири місяці до її закінчення. Це було обдумане рішення, яке прийняла 18 лютого 2022 р., коли брала участь у своїй першій художній виставці.
А вже за кілька днів почалася велика війна. Ми з хлопцем, його друзями та родиною виїхали 3 березня з Харкова (то був перший день з 24 лютого, коли не було обстрілів міста). Вважаю, нам дуже пощастило. Ми фактично жили в метро, поки відбувався наступ. Після відбитої атаки нам вдалося виїхати з міста. Ризик, на який ми пішли, зберіг нам життя. Щодня ми встановлювали нову точку призначення та їхали до неї до настання комендантської години. Їхали на захід. Знайомі нам допомогли з житлом, тож з 8 березня до листопада 2022 року ми жили в селі на Закарпатті. Потім хлопця перевели на роботу до Тернополя, так ми тут опинилися.
– Що стало поштовхом до такої радикальної зміни професії?
– Я завжди створювала щось креативне. У школі малювала всі стінгазети, оформляла куточки, мене для цього навіть забирали з інших уроків. На наш шкільний випускний ми з однокласницею створювали тло на сцену розміром 4х7 метрів. Якось наприкінці 2019 р. колега показала мені артстудію, яка запрошувала людей на заняття з основ малювання раз на тиждень. Залишалося одне вільне місце, яке я і зайняла. Малювала рідко через високу завантаженість на роботі й навчанні. Але ті години, коли могла творити, для мене були сповненні радості. Це був мій острівець безпеки, куди втікала від усіх проблем. Почала серйозніше ставитись до мистецтва. Відвідувала різні курси, читала професійну літературу, переглядала онлайн-заняття в Інтернеті. Досі не припиняю навчатися, а всі набуті знання відпрацьовую на практиці. Брала участь у майстер-класах різних митців, зокрема Олександра Бобришева, Сергія Лисого та ін. Також переймаю досвід у відомих українських кураторок – Даші Біленко та Анни Аветової.
– В яких жанрах і стилях працюєте, якими фарбами? Що вас надихає?
– В мистецькій практиці я – експериментатор, винахідник й піддослідний, не думаю, що це колись мине. Пишу портрети, пейзажі та міські пейзажі, абстракцію, але найбільш розвиваюся та позиціоную себе в сучасному фігуративному живописі. Я створюю жанр, а не він мене. Наразі надаю перевагу акварельному живопису, але творю також акриловими фарбами, маю на меті створення серії робіт олійними фарбами та в техніці колаж. Моя душа прагне постійних змін, тому ні матеріалами, ні техніками не обмежуюсь.
Натхнення – у кожному моменті життя, якщо усвідомлювати його. У напрямі, в якому зараз працюю, поєдную знання з ведичної астрології та психології. Ідея витворів зосереджена на прояві свободи волі як рушійної сили життя. Мене цікавлять глибинні питання розвитку особистості та взаємодії людини із Всесвітом. Окрім висвітлення екзистенційних питань, приваблюють міста й природа як уособлення моментів, що закарбовані в архітектурі, та швидкоплинність змін в погодних умовах. Кожний мій витвір – це окрема історія, якою хочу поділитись зі світом. Роботи можуть розповідати про радість моменту чи слугують джерелом натхнення пройти черговий поворот долі. Я – провідник в цій інтимній історії мистецтва й глядача.
– Де експонували ваші роботи?
– Минулого року взяла участь у більш ніж 15-ти різних виставках в Україні та за кордоном (Польща, Словенія, Азербайджан) в офлайн- та онлайн-форматах. Була учасницею міжнародного пленеру в Гданську (Польща). Також маю перемоги на AMERICAN ART AWARDS в номінації «Акварель/Фігура» і на IV Міжнародному художньому фестивалі МАЛЮЙ.UA.
Цьогоріч у квітні мої роботи експонували на міжнародній виставці «FabrianoInAcquarello» (Фабріано, Італія). З червня по серпень триває V Всеукраїнська виставка живопису «Подих акварелі» у Бориспільському державному історичному музеї та галереї «Хлібня» в Національному заповіднику «Софія Київська», м Київ.
Мої картини зберігаються в приватних колекціях у США, Польщі, Україні, Канаді та в закритій колекції Тернопільського обласного художнього музею. Відсоток з проданих картин жертвую постраждалим від воєнних дій чи бездомним тваринам, що потребують лікування. Брала участь у благодійній виставці-аукціоні від фонду Сергія Притули.
– Ви були натхненницею, організаторкою, кураторкою та учасницею виставки. Розкажіть про неї.
– Виставка «Особисті кордони» відбулася цьогоріч з 18 травня по 8 червня в Тернопільському обласному художньому музеї. З цим закладом я співпрацювала раніше, тож відразу подумала про нього з метою проведення там виставки. Керівництву моя ідея припала до душі, тож з боку музею було повне сприяння. Інформацію активно поширювали в Інтернеті, були виготовлені афіші. Багато в чому допомогли мої близькі, друзі, знайомі, за що їм щиро дякую.
Ідея виставки з’явилась як логічне продовження тем, що є основними в моїй мистецькій практиці. З саморозвитку та дослідження процесів трансформації в людини. Були презентовані картини від митців з різних міст України: Харкова, Богодухова, Ізмаїла, Львова, Ужгорода, Києва, Кременця, Тернополя, з Хмельницької та Полтавської областей.
Ідея виставки була такою: цілісні кордони є фактом непорушності спокою держави. Персоналізація цього поняття веде до особистих кордонів – невидимої грані, яку створює людина в спробах позначити різницю між власним і чужим внутрішнім світом. Метою було візуалізувати розуміння матеріальних кордонів, інтелектуальні особисті межі – емоційні, фізичні, психічні, сексуальні та духовні. Частіше за все увага до особистих кордонів з’являється в моменти їх жорстоких порушень. Я це називаю «увірвався терпець». Виставка розповідала, як ми відкриваємо свободу нашого прояву та повагу до меж – особистісних, природних чи соціальних.
– Розкажіть, над чим працюєте зараз і які у вас плани?
– Ми разом з Наталею Беліан працюємо над великим проєктом з 50 картин, в якому я є візуальним провідником в інтерпретації питань. В готовому вигляді це буде настільна гра, за допомогою якої людина може поглибити розуміння себе та тих людей, які будуть разом з нею її проходити. Іноді для розв’язання проблем достатньо правильно поставленого запитання (тут їх буде 50). Поки гра не побачила світ, детальніше розповісти про неї не можу.
Плани у мене амбітні, бо те, що я несу своєю творчістю та кураторською діяльністю, має бути почуто. Я прокладаю шлях, щоб інші митці могли надихатись, щоб мистецтво у нас розвивалося і було популярним так само, як, наприклад, у США, Канаді чи Великобританії. Можливо, я – велика мрійниця, але почну з себе. Разом з усіма небайдужими, за підтримки тих, хто хоче розвивати свідоме суспільство та культуру колекціонування, крок за кроком ми можемо звільнитись від наративів меншовартості. Бідність духу страшніша за інші її види.
Тарас КОМАРИНСЬКИЙ
