Я пронизаний горем сирої могили,
Яку тільки звільнили від колючих кущів.
В ній поховані болі моєї Вкраїни,
Тисячі безневинних сестер і братів!
Валерій Залізний

 У другій половині 1980-х років тодішню тоталітарну державу, яка формально називалась союзом, а фактично була більшовицькою московською імперією й тюрмою більше 130 народів і народностей, охопила криза в усіх сферах економічного і суспільного життя. Щоб врятувати цю імперію від розвалу, тодішній її керманич М. Горбачов запровадив програму перебудови. Тодішні зміни дали можливість національно-свідомим, сміливим людям почати боротьбу за волю.

В Україні вирішальною силою був Народний рух. Ідея його створення народилася влітку 1988 р. в середовищі української інтелігенції.

З ініціативи поетів Георгія Петрука-Попика, Михайла Левицького, творчих людей М. Куземко, В. Колінця, Л. Горохівського, В. Турецького в ніч з 23 на 24 березня 1989 р. в приміщенні Тернопільського відділення спілки письменників України була створена перша в Україні Крайова організація Народного руху України, яку очолив поет М. Левицький.

Очільники НРУ разом із Тернопільським відділенням Української Гельсінської спілки, яку очолював Л. Горохівський, товариствами «Вертеп», яке очолював І. Пушкар, «Меморіал», очолюваний М. Куземко, Товариством української мови ім. Т. Шевченка, яке очолював професор Роман Гром’як, активно здійснювали розбудову організацій, сприяли демократичним змінам та відновленню історичної пам’яті.

Саме з метою відновлення історичної пам’яті і вшанування борців за незалежність України та жертв московсько-більшовицьких репресій демократичні організації за підтримки патріотично налаштованих жителів протягом травня–липня 1989 р. провели величезну роботу з упорядкування на Микулинецькому цвинтарі могил Січових Стрільців і закатованих московсько-більшовицькими окупантами у тернопільській тюрмі в червні 1941 р.

Усі ці могили радянська влада забороняла упорядковувати, за цим пильно стежили НКВС і КДБ. Тому вони заросли кущами колючого терену, глоду, шипшини. Міліція тоді не пускала машини із землею на цвинтар, то люди навіть приносили землю в сумках.  До 30 липня 1989 р. могили були належно упорядковані. І того ж дня відбулося волелюбне віче-реквієм із синьо-жовтими прапорами і хода вулицями Тернополя. Уся територія цвинтаря і прилегла територія були заповнені людьми. На узбіччі доріг стояли сотні машин, на яких приїхали небайдужі українці навіть із сусідніх областей, в тому числі були члени ОУН, УПА, політв’язні, рідні закатованих у червні 1941 р.

На віче виступали В. Червоній, М. Поровський, М. Куземко, Я. Карп’як, М. Левицький та інші. У своїх промовах вони сміливо звинувачували радянську владу, НКВС у скоєнні злочинів проти українського народу, закликали до єдності у боротьбі проти несправедливості, насильства, за покращення життя простих українців.

Жителька села Настасів М. Баб’як розповідала, що коли вона, шукаючи своїх братів, зайшла в тернопільську тюрму, то побачила страшну картину: «В камерах лежали стоси мертвих тіл із виколеними очима, відрізаними носами, вирізаними на грудях тризубами або хрестами, поламаними руками і ногами. Вже на подвір’ї тюрми я впізнала двох своїх закатованих братів з виколеними очима, відрізаними вухами і носами. За що, за яку провину московські кати так познущалися з моїх братів?» У багатьох присутніх котилися сльози, стискалися кулаки.

Поряд зі мною стояли жителі с. Острів, колишні члени ОУН, українські патріоти Богдан Трут і Ярослав Глуховецький. «Славку, я не думав, що ще побачу наші синьо-жовті фани, що повстане Україна», – сказав Б. Трут до Я. Глуховецького. Вони обнялися і заплакали.

Під кінець віча львівська делегація через гучномовці звернулася до присутніх, щоб з метою недопущення провокацій з боку влади тернополяни провели їх до залізничного вокзалу. Колона витягнулася від цвинтаря до «Рогатки». Майоріли синьо-жовті прапори, звучали лозунги «Слава Україні! Героям Слава!», «Ганьба КПРС», «Тікайте, москалі із України» та багато інших.

Мене особисто, як і переважну більшість учасників цього походу, пройняв дух свободи, надзвичайна сміливість і готовність до будь-яких дій.

Вулиця Князя Острозького була перекрита пожежними машинами, рядами міліції й чиновників з червоними пов’язками. Люди обурилися і по-бойовому налаштовані в перших рядах колони львів’яни, чоловіки з «Оріону», комбайнового заводу, «Ватри» рушили на прорив. От-от мала виникнути сутичка, яка могла мати трагічні наслідки. Але перед колоною з мегафоном в руках вибігла Марія Куземко. Вона голосно промовила: «Браття-українці, стримайтеся, опам’ятайтеся, не піддавайтеся на провокації. Повертаймо на вокзал!»

Колона доходила до вокзалу, як із перших рядів тихо була передана команда: «Йдемо до нашого пророка, до Тараса Шевченка!» Теперішня вулиця В. Чорновола була перекрита трьома рядами міліції та легковими автомобілями.

Перші ряди колони спочатку зробили вигляд, що повертають праворуч – на подвір’я вокзалу, а потім різко повернули ліворуч, зробивши кидок на заслон із міліціонерів. Як потужна морська хвиля прибою змиває на березі піщинку, так само раптово й блискавично розсіявся заслон міліціонерів. Тієї ж миті десятки рук вчепилися за автомобілі і розвернули їх на 90 градусів. В прохід, немов бурхливий гірський потік, прорвалися сотні людей з колони, вщерть заповнивши теперішню вулицю В. Чорновола, і швидким темпом пішли до Театрального майдану. Ще двічі міліція вишиковувалася, але при наближенні колони заслін розсіювався, як роса на сонці. Я переконався тоді, що неможливо стримати порив народу до свободи. Особливо, коли він спільно бореться за свої права, стає нацією.

Весь майдан біля пам’ятника Т. Шевченку був заповнений  людьми. Присутні поклали квіти до пам’ятника Кобзарю, заспівали пісні «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий…», «Ой, у лузі червона калина».

Коли поїзд з львів’янами рушив, з вікон вагона майоріли синьо-жовті прапори. Ми стояли на пероні. Хтось заспівав пісню «Хлопці, підемо, боротися будемо, за Україну, за ріднії права!» і більшість її підхопила. На душі було радісно, це була перша перемога народу над владою. Вона сприяла авторитету національно-патріотичних сил. Все більше українських патріотів вступали в РУХ та інші українські патріотичні організації, брали участь в акціях боротьби за незалежність України. І ця боротьба завершилася здобуттям Україною незалежності 24 серпня 1991 року.

Незалежність України ми тоді здобули мирним шляхом і якби нашою державою керували справжні патріоти, не було б в нас такої руйнації економіки, виїзду мільйонів за кордон через безробіття і низьку заробітну плату, ми б зберегли ту зброю і армію, яку мали у 1991 р., і ніхто б на нас не пішов війною. А тепер, скориставшись нашою слабкістю, на нас напав споконвічний наш ворог – московська орда, яка відкрито заявила, що хоче знищити Україну як державу, а українців як націю, і чинить проти українців такі ж звірства, як у 30–40 роках минулого століття. Тому весь народ став на захист України, а кращі сини й дочки зі зброєю в руках борються за незалежність, віддаючи на вівтар свободи свою силу, здоров’я і навіть життя. І віримо, що Україна обов’язково переможе.

Україна переможе
Всіх проклятих ворогів.
І воскресне із руїни,
Й житиме віки-віків.

Бо ми – нація Героїв,
Цього в нас не відбереш.
Слава рідній Україні!
І Героям слава теж!

Казимир ЯРЕМА,  активний член РУХу і «Просвіти» з 1989 р.

На світлинах:
Волелюбний похід на Микулинецький цвинтар в Тернополі для проведення віча й освячення могил Січових Стрільців і репресованих московсько-більшовицькими окупантами у Тернопільській тюрмі в червні 1941 р.;
30 липня 1989 р. Микулинецький цвинтар. Віче. На передньому плані Роман Гром’як, за ним Ігор Деркач (Львів), Микола Поровський (Рівне), Володимир Колінець.