Про письменницьке амплуа
– Пані Василино, коли у вас проявилася любов до художнього слова? Яке з них у вас народилося першим: поетичне, чи прозове?
– Мені здається, що однією з найбільших таємниць буття є слово. Людина інколи розуміє його суть, проте, щоб осягнути у всій красі, глибині та неповторності, потрібні неабиякі зусилля – уявити справжню картину життя, висловлювати своє захоплення, цінувати все те красиве, що нас оточує. Всім цим я завдячую вчительці української мови та літератури Надії Вовк. Саме вона проклала стежину до мого серця, відкривши велич художнього слова. Надія Данилівна навчила передавати свої думки і почуття у поетичних рядках.
Ставши членом літературного об’єднання при ТОО НСПУ (2013), я познайомилася з творчими і талановитими людьми. Одним з таких є надзвичайно обдарований поет Тернопілля Володимир Кравчук, який повів мене у яскравий і неповторний світ поезії. Всім, хто любить високу поезію, раджу читати вірші Володимира Ярославовича. А що стосується прози та аналітичних статей, то своїм наставником вважаю Богдана Мельничука. У співавторстві з ним видала прозову збірку «Відлуння грому» (2020).
– Ви однаково майстерно пишете і поезію, і прозу; і лірику, і гумор. Це означає, що ви не можете визначитись зі своїм письменницьким амплуа, чи є інші причини?
– Не знаю, як і пояснити. Думка з’являється якось раптово, наче сама собою. Вона спалахує, мов іскра, а потім поступово розгоряється. Головне вчасно спіймати її, поки не згасла, розвинути, не відволікаючись на те, який жанр має вийти в результаті. Бувають моменти, коли хочу писати вірш, а народжується проза або гумор. Мені подобаються всі жанри. У кожний зі своїх творів я вкладаю душу, бо вони – наче мої діти, яких люблю однаково.
Поезія приваблює вишуканістю. Вона – наче та яскрава зірка, що котиться мені в душу. Проза чарує вільністю думки, якій притаманний дух новизни скарбів минулого і сьогодення. А гумор люблю всім серцем. Цей рятівний човен допомагає побороти труднощі, спонукає до вирішення проблем, нарощує пізнавальний потенціал і підвищує духовний рівень. Не забуваю і про дітей. Дитяча поезія – особлива. Все це і є моїм творчим амплуа.
Використовуючи яскраві образи, порівняння, епітети, алегорії, прагну подати читачеві своє творіння так, щоб зігріти полум’ям прочитаного, донести до свідомості, аби хоч трішки торкнутися струни його ранимої душі і спонукати до роздумів. Дуже хочеться, щоб мої твори стали засобом формування поглядів і переконань у тих, для кого я пишу.
– Чи плануєте ще перейти від малої прози до великої?
– Якщо чесно, то чомусь про це не думала. Інших задумів багато. Зараз працюю над поемою про Україну. Це буде моїм подарунком школярам старшого шкільного віку.
Про пісенну творчість
– Давайте зупинимося на вашій пісенній творчості.
– Ніколи не знаєш, який текст перетвориться на пісню і на її крилах полетить до слухача. Поки що мій пісенний доробок небагатий. Можливо, в майбутньому поповниться новими. Зараз я співпрацюю з композиторкою і співачкою, заслуженою артисткою естрадного мистецтва України Людмилою Червінською. Вона дарує неймовірні спалахи весняного піднесення душі, справжню естетичну насолоду магії співу і поезії. Людмила Михайлівна виконує мої пісні: «Присвята жінці», «Українські берізки», «О тату, таточку…». А гурт «Золоті журавки», організатором і керівником якого є ця талановита жінка, за допомогою пісні допомагає відчувати повноту життя у всій його розмаїтості. З їхніх вуст лунають і мої пісні: «Українська мадонна», «Грибочківський дивак» і, звичайно, «Хлопці, бийте москаля!», яку виконують на всіх концертах.
Нещодавно народився наш авторський пісенний тандем зі співаком і композитором Ігорем Вовчаком. Пан Ігор написав музику та виконав пісні на слова моїх віршів «Грішне вино», «Балада про сина».
Про членство в НСПУ та біль душі
– Нещодавно ви отримали членський квиток НСПУ. Що для вас це значить, чи якось вплинуло на вашу творчість?
– Бути членом НСПУ – не тільки статус, але й велика відповідальність. Для мене особисто – честь. Пишу від душі і для душі. Найвищою нагородою вважаю відгуки своїх читачів. Після церемонії вручення Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Братів Богдана та Левка Лепких до мене підійшов незнайомий чоловік, сказав, що читає всі твори, які пишу, і спеціально прийшов, щоб познайомитися зі мною та потиснути руку. Він наголосив, що мої вірші зачіпають найпотаємніші струни серця. Це був один із найпрекрасніших моментів мого життя. Заради таких миттєвостей варто брати в руки перо.
– Дякую за розмову, яку пропоную вам закінчити цитатою з будь-якого свого твору.
– Дуже болить душа за сьогодення України. Ця підступна і жорстока війна розбила наші мрії і відібрала надію на майбутнє. За вісім років терору Донбасу та окупації Криму апетит московських людожерів щораз зростає. Вони знищують життєві та культурні цінності, які будувалися століттями і відображали ідентичність українців.
Та незважаючи на те, що нам насаджували хиткі конструкти, які вносили роз’єднання, ми всі об’єдналися, і кожний українець на своєму фронті самовіддано воює за рідну, Богом дану землю.
Народ, який пережив революцію, тоталітаризм, голодомор, що призвели до незліченних людських утрат, страждань і поневірянь, – непереможний. Горджуся, що я його піщинка.
Якби могла, то прихилила б небо,
Всім дарувала крапельку тепла,
Спинила зло… і цю війну ганебну,
Щоб Україна вільною була.
Я щиро вірю: це випробування ми пройдемо з гідністю. Кожний з нас побудує Україну в собі, наслідуючи найкращі її риси – прагнення до волі, бо це одна з найголовніших ознак нашого національного менталітету.
Тарас КОМАРИНСЬКИЙ
