У квітні 2022 року Ігор К. звернувся до суду з позовом до Світлани П. та просив визнати його батьком стосовно її трьох малолітніх онуків.
В обґрунтування позивних вимог зазначив, що наприкінці січня 2003 року він одружився з дочкою відповідачки, Наталією К., і у шлюбі в них народилась донька. У 2007 році подружжя розлучилось, але невдовзі помирилось і продовжило спільно проживати та вести господарство, й у наступні роки в них народилось ще троє дітей. Оскільки сторони не перебували у шлюбі, у Книзі реєстрації народжень дітей записали на прізвище матері, а ім’я та по батькові вказали з її слів, відповідно до ч.1 ст. 135 Сімейного кодексу України.
У 2022 році Наталія К. померла. І хоча на день її смерті діти проживали та виховувались позивачем за місцем їх спільного проживання (що підтверджено Актом обстеження матеріально-побутових умов проживання, зареєстрованого Скалатською міською радою Тернопільського району), за рішенням Служби у справах дітей Скориківської сільської ради дітей передали під опіку їхньої бабусі Світлани П. – матері покійної. Надалі Світлана П. почала уникати Ігоря К., не відповідала на його телефонні дзвінки та створила штучні перепони, щоб батько не бачився з дітьми, тому всі новини він змушений дізнаватись від дітей своїх родичів, які навчалися разом з його сином та донькою.
Щоб реалізувати своє право на батьківство, чоловік звернувся до суду та просив визнати його біологічним батьком щодо трьох малолітніх дітей і зобов’язати Підволочиське районне управління державної реєстрації актів цивільного стану внести зміни до відповідних актових записів. Рішенням Підволочиського районного суду від позов повністю задоволено.
Не погодившись із судовим рішенням, представник відповідачки Світлани П. подав апеляційну скаргу та просив скасувати це рішення і відмовити Ігореві К. у задоволенні позову. Адвокат стверджував, що відповідачці невідомо, хто був біологічним батьком її трьох малолітніх онуків. Хоча бабуся не заперечувала, що після розірвання шлюбу її дочка відновила стосунки з колишнім чоловіком та продовжила проживати з ним. Адвокат зазначив, що дітей утримувала дочка на соціальну допомогу, призначену їй як одинокій матері.
У судовому засіданні Тернопільського апеляційного суду колегія суддів, детально дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, погодилась із висновками суду першої інстанції про існування правових підстав для задоволення позову Ігоря К.
Так, надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, колегія суддів вказала, що, відповідно до ч. 2 ст. 125 Сімейного кодексу України, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: за заявою матері та батька дитини; за рішенням суду.
При вирішенні спору про визнання батьківства враховуються всі передбачені законом докази в їх сукупності. Керуючись цим правилом, встановлення батьківства можливе за наявності належних і обґрунтованих доказів (відомостей), які засвідчували походження дитини від певної особи. Тому до заяви про встановлення факту батьківства як докази, відповідно до листа Верховного Суду України від 1 січня 2012 року, можна надавати документи, що юридично підтверджують цей факт; довідки органів реєстрації актів цивільного стану; пояснення свідків, яким достовірно відомо про взаємовідносини померлого із заявником. Зазначений перелік не є вичерпним та може розширюватися, залежно від конкретних обставин справи.
Крім того, при вирішенні спору про визнання батьківства суд приділяє особливу увагу інтересам дитини, проте не ігнорує інтереси ймовірного біологічного батька. При цьому висновок судово-медичної (молекулярно-генетичної) експертизи є підставою для категоричного висновку для визнання батьківства, оскільки ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини і його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства. Відповідно до ч. 1 ст. 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд, залежно від того, хто з цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.
Як випливає з матеріалів справи, відповідачка Світлана П. двічі була належним чином повідомлена про дату, час та місце проведення судово-медичної молекулярно-генетичної експертизи (експертизи ДНК), але жодного разу не з’явилася з дітьми для забору біологічних зразків, і в суді не навела поважних підстав, які перешкодили їй це зробити. Це свідчить про її ухиляння від проведення дослідження та небажання отримати точні висновки про походження дітей і спростувати доводи Ігоря К. щодо його батьківства. Бездіяльність відповідачки призвели до неможливості проведення експертизи та надали суду можливість визнати факт походження дітей від позивача.
Крім того, колегія суддів взяла до уваги листування представника Ігоря К. зі Світланою П. у месенджері “Вайбер” 13 липня 2022 року, в ході якого відповідачка відмовилася від проведення експертизи.
Також було враховано і те, що, згідно з відомостями у витягах з Державного РАЦС громадян, прізвища та по батькові всіх трьох дітей повністю збіглися з іменем позивача.
З урахуванням наведеного, колегія суддів Тернопільського апеляційного суду апеляційну скаргу Світлани П. залишила без задоволення, а рішення Підволочиського районного суду – без змін, повідомили у пресслужбі Тернопільського апеляційного суду.
