Раїса Обшарська – письменниця, громадська діячка. Народилася в с. Устечко Кременецького району.

Людина року-2009, заслужена діячка естрадного мистецтва (2002), членкиня НСЖУ (2009), НСПУ (2013), володарка «Золотого пера Тернопілля» (2021). Нагороджена відзнакою міського голови м. Чортків Володимира Шматька «За заслуги перед громадою» (2022). Лауреатка літературного конкурсу «Найкраща історія подорожі» (2022), переможниця конкурсної програми «Democracy Frontline» (2022), лауреатка V Національної премії «Найкраща Українка в професії» (2023), лауреатка Міжнародного проєкту-конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи» (2023). Фіналістка конкурсу документальної прози «Посестри» (2023). Працює на посаді завідувачки дошкільним навчальним закладом № 1 м. Чортків.

Нещодавно побачила світ її нова (двадцять восьма) збірка «Кулі в трояндах».

– Раїсо Володимирівно, який символічний зміст ви заклали в назву своєї збірки?

– Кулі і троянди… Здавалося б, це речі, які не можна поєднувати, але вони такі, як любов і ненависть, гріх і розплата, смерть та життя. Їх поєднала війна – ця страшна руйнівна сила, яка вогнем обпалила серця. Кажуть, що поети – це люди без шкіри, в яких оголені нерви, мабуть, так і є. Дуже тонко підмітив символізм цієї назви мій друг та співавтор однієї із книжок, поет Володимир Кравчук у своєму відгуку на неї. З вашого дозволу, процитую його: «Це не зламані троянди, не знищені квіти, а краса, яка вистояла, неначе сама незнищенність. Так і напрошується відома істина: «Краса врятує світ».

Усі вірші, зібрані в цій збірці, я написала після 24 лютого 2022 року. Книга присвячена захисникам і захисницям України. Вважаю, що сьогодні, вони другі після Бога…

– Ваша поезія – тонка, образна, лірична. А які почуття опановували вас, коли ви писали воєнні вірші?

– Чи ж думала я двадцять років тому, коли робила свої перші письменницькі спроби, що буду писати про війну? Звичайно, що ні. Мої вірші були, наче квіти – веселі, яскраві, привабливі. Усі про любов та кохання, радість життя і щастя земного буття.

Війна сталевим обручем стиснула мою голову, вкрала найкращі мрії, розбила кришталеву вазу моїх земних веселощів. Мій жіночий погляд на війну затьмарився слізьми. Мої троянди посікли кулі… Цю книгу я не писала, а вихлюпувала на папір свої відчуття: згустки болю, хвилі смутку, стріли ненависті і вогонь любові. У цих віршах – мелодія ракетного гулу, жахливі ноти завивань сирени. У них – картини зруйнованих міст та сіл, злякані дитячі личка, чорне горе матерів, життя і смерть, що поруч стали, молитва і єднання, велич нашого народу й несхитна віра у святу Перемогу.

– У вашому творчому доробку є й прозові твори. Що вам пишеться легше: поезія чи проза?

• Писати про війну прозою простіше. Є у мене оповідання, новели, повість на цю тематику. Їхні герої – наші сучасники, які проявили себе, як справжні патріоти своєї землі.

А ось вірші про війну… Пишучи їх, перевтілюєшся… Стаєш то мамою пораненого бійця, то дружиною хороброго воїна, що боронить край в самому пеклі війни, то ридаєш згуртованою вдовою на могилі, покритій стягом. То пташкою, що в дзьобику несе квітку перемоги, а то самою Україною у своїй віковічній боротьбі за свою незалежність.

– Чи змінилася якось ваша творчість після вступу в письменницьку спілку?

– Членство у спілці – це статус, але я ним ніколи не користувалася. Вважаю, що до Спілки потрібно запрошувати молодих талановитих людей. Чесно, не розумію, хто туди прагне після 60-70 років.

– За професією ви – освітянка. Це якось впливає на вашу творчість?

– Очолюю дошкільний заклад №1 в Чорткові. Діти – найбільша моя любов. За більш ніж 30-річну педагогічну діяльність я написала велику кількість дитячих віршів, пісень, загадок, сценаріїв свят. Серед мого творчого доробку є багато дитячих книжок.

В дитсадку, за моєї ініціативи, створено музей під назвою «Відлуння війни». Займаюся волонтерською роботою разом з працівниками та дітками допомагаємо, як можемо, нашим захисникам. Дошкільнята малюють, виготовляють обереги. Працівники плетуть шкарпетки та захисні сітки, печуть смаколики, перераховують кошти на потреби ЗСУ.

За час воєнного стану з дітками від півтора до семи років ми пережили 117 повітряних тривог. 117 разів, незважаючи на пору року і час дня, ми спускалися до укриття і перебували там від 15 хвилин і навіть до 4 годин.

Покоління наших дітей називають «Дітьми повітряних тривог». Любов до них і турбота загострилися як ніколи, адже вони – майбутнє України. Але є діти, яких вбила ця війна. Страшна і сумна статистика, факти, від яких серце крається.

…Душа моя кров’ю облита.
В жахітті страшної війни,
За що їх, за що їх убито,
І чим завинили вони?
Та молячись до Богоматері,
Я бачу картину таку –
Архангели там вихователі,
В небеснім дитячім садку…

– Щоб враження про вашу особистість було більш повним, скажіть, що ще, крім роботи і писемної творчості, знаходить відгук у вашій душі?

– Мої захоплення різні: і подорожі, і фотографування, і дизайн, і мода, і народна творчість. Люблю пізнавати нове. Пишу музику, співаю, створила 15 пісенних кліпів. Також моя душа небайдужа до тварин, особливо обожнюю котів.

– Можете підсумувати нашу розмову поетичними рядками з нової збірки?

– Настане той блаженний час, та свята година, коли прозріють серця, прозріє світ. До України, як до сонця, потягнуться люди, щоб наповнитися її величчю, любов’ю і красою. У цьому нам допоможе Бог, бо молитва нині ллється із мільйонів уст в унісон.

​Віра, надія і любов… Ці три споконвічних обереги завжди в серцях українців. Їх не спалити вогнями, не затопити водою, не споганити чужинським духом. Любов – це нев’янучий вінок на наші голови, надія – це золота зірка, що сяє над Україною, а віра – це молитовна вервиця, яку ми міцно тримаємо і ніколи не випустимо зі своїх рук.

Бої закінчаться колись:
І неба синьоока вись,
І вітру пісня, і трави розмова,
Обійми душ, сердець набат,
І квіти, що приніс солдат,
Усе зіллється у єдинім слові.
Воно – і крила, і пісні,
І сльози зустрічей рясні,
В нім мамина молитва і тривога.
Нова історія звитяг
І синьо-жовтий рідний стяг,
Усе в священнім слові – Перемога!

Тарас КОМАРИНСЬКИЙ