Моє родинне село Нова Брикуля відоме від другої половини сімнадцятого століття й, вочевидь, існувало задовго до письмових згадок про нього.
Розкинулося мальовничою оазою серед безмежних піль Панталиського степу. У минулому – цілинний, нині розораний, він був унікальним природно-орнітологічним комплексом: сорок видів водоплавних птахів, тарпани, дрохви…
Останніх пушних пташенят знайшли в 1935 році, вони були такі, як нині дорослі кури-бройлери, а коники майже всі вигибли під час баталій Першої світової і від снарядів, і від отруйних газів…
Площа степу – п’ятсот гектарів. Утворений на рівнинному межиріччі Серету і Стрипи.
Найкращі в Європі за вмістом гумусу ґрунти. Німці вагонами вивозили землю в час Другої світової…
Багатюще було біорозмаїття…
Розорювати степ почали в 1870-х, здебільшого засівали цукровим буряком, а завершили, тричі хижацьки осушивши, в 1972 році.
Я ще ту меліорацію пам’ятаю… Не знаю, чи можна щось повернути…
Зникли численні джерела (кринички), ставки та кришталево чисті потоки, вмирає річенька Ріка, що, певно, колись і справді відповідала цій назві…
Майже обезлюдніло село.
Але з роками все частіше згадую дитинство. Попри всякі негаразди, усвідомлюю, що природа заліковувала те, що гнітило душу.
Надовкола був рай!
Ірина ДЕМ’ЯНОВА