Про втрачений рай на Теребовлянщині

Моє родинне село Нова Брикуля відоме від другої половини сімнадцятого століття й, вочевидь, існувало задовго до письмових згадок про нього.

Розкинулося мальовничою оазою серед безмежних піль Панталиського степу. У минулому – цілинний, нині розораний, він був унікальним природно-орнітологічним комплексом: сорок видів водоплавних птахів, тарпани, дрохви…

Останніх пушних пташенят знайшли в 1935 році, вони були такі, як нині дорослі кури-бройлери, а коники майже всі вигибли під час баталій Першої світової і від снарядів, і від отруйних газів…

Площа степу – п’ятсот гектарів. Утворений на рівнинному межиріччі Серету і Стрипи.

Найкращі в Європі за вмістом гумусу ґрунти. Німці вагонами вивозили землю в час Другої світової…

Багатюще було біорозмаїття…

Розорювати степ почали в 1870-х, здебільшого засівали цукровим буряком, а завершили, тричі хижацьки осушивши, в 1972 році.

Я ще ту меліорацію пам’ятаю… Не знаю, чи можна щось повернути…

Зникли численні джерела (кринички), ставки та кришталево чисті потоки, вмирає річенька Ріка, що, певно, колись і справді відповідала цій назві…

Майже обезлюдніло село.

Але з роками все частіше згадую дитинство. Попри всякі негаразди, усвідомлюю, що природа заліковувала те, що гнітило душу.

Надовкола був рай!

Ірина ДЕМ’ЯНОВА

Поширити:

Опубліковано: Diana

Post Author: Diana