Осінній теплий спогад - вчителька про вчительку

Мабуть, у долі кожного з нас є люди, які дарують своє світло іншим, світло радості і натхнення. Я б хотіла сказати добре слово про свою вчительку рідної мови – Юлію Максимівну Заяць, яка нещодавно відзначила 90-літній ювілей. Минули роки, нині вона пенсіонерка, і я вивчилася на вчительку, багато років пропрацювала у школі і також на заслуженому відпочинку. Але любов до школи, до учнів, до рідної мови досі об’єднує нас.

Пригадався мені такий уже далекий вересень 1971 року. Тоді я навчалась у 10 класі Качанівської середньої школи.

До класу на урок української мови ввійшла Юлія Максимівна. Понині пам’ятаю її довгу красиву косу, її натхненні уроки, її голос – як срібну мелодію життя. Від слів учительки на струнах душі моєї вперше зродилась музика поезії. Через плин літ розумію: як це важливо, коли вчитель вміє посіяти в учнівських серцях зерна любові до рідного слова, до України. Низький уклін таким учителям-наставникам, натхненникам.

І не згубила моя пам’ять у плині літ мій перший твір про осінь, написаний на уроці рідної мови. На уроці Юлії Максимівни Заяць.

ОСІНЬ

… Вона прийшла у багрянім суцвітті, гордо ступаючи по багатих садах, блакитних небесах.

Осінь… Золота, прикрашена різнотрав’ям осінь. То присріблена ніжною павутиною бабиного літа, то приваблива глибиною голубого неба.

По садах загуляли золоті падолисти, та ще срібне павутиння літає в повітрі, снує свою довгу пряжу.

Я люблю тебе, осене. Люблю, коли смаковито синіють у травах сливи, коли зеленоокий виноград в’юнко обнімає мій пліт, коли червонобокі яблука заглядають у кошик, а жовтогаряче листя встеляє мою стежину до самої школи.

Стоїть лагідна пора бабиного літа, останні сонячні дні, такі ласкаві, оповиті сріблястим мереживом. Люблю, коли шарудить під ногами листя, а останній ключ диких гусей тужливо прощається з моїм селом. І я тоді дуже хочу побути з тобою наодинці, моя чарівнице-осене. Походити притихлим берегом нашого Збруча, послухати шепіт золотокосих беріз. І така ти тоді ніжна, добра, чарівна.

А яка ніжна, золота берізка на тлі синюватих ялинок, зелених сосен! Верба опустила свої віти й так журиться, що скоро прийдуть холоди. Стоїть сумна-сумна. Тужить за літом.

І я теж сумую за літом, за теплими вечорами, за високим зоряним небом і, звичайно, за безтурботними канікулами.

…На жаль, літа летять шаленим летом. Та хороші люди, добрі справи не забуваються. Про Юлію Максимівну добрим словом відгукуються її колишні учні, колеги по роботі.

Зараз Юлія Максимівна Заяць проживає у Тернополі. Чудова у неї родина. Дружна. Співоча. Моя вчителька під надійною опікою своїх дочок – Галини й Оксани. Хочеться побажати і Юлії Максимівні, і її славній родині Божого благословення.