12 червня минуло 145 років від дня народження Артима Хомика – оригінального письменника-новеліста, талановитого публіциста, блискучого журналіста, вмілого перекладача і за фахом гімназійного викладача. Та в багатому українському інформаційному просторі про цю дату годі шукати хоча б найменшу згадку.

Й не дивно, бо досі не лише ті, хто цікавиться українською літературою початку минулого століття, а й професійні літературознавці сприймають Артима Хомика як незнакового майстра пера, його творчість не вивчають і не пропагують. Очевидно, сюрреалістичні аспекти багатьох його новел утруднюють розуміння авторського задуму, а тому і дослідник, і читач повинні мати відповідну образну уяву в сприйнятті тексту. Заради справедливості скажемо, що за останні 13 років були опубліковані 5 вартісних статей про Артима Хомика, з яких – одна газетна. Також деякі часописи вряди-годи публікують новели про містера Бамбертона – чи не головного персонажа єдиної збірки письменника «Всесильний долар і інші новели», який став переконливим уособленням всесильності капіталу в доларовому сегменті.

У тім, що письменник майстерно, навіть можна сказати унікально, принаймні у нашій літературі, представив тему всеосяжної сили долара, ми переконуємося за останні три десятиліття розвитку України: ледь не щодень дізнаємося, як тяга до долара надміру багато людей – від тих, хто на вершині політичної піраміди, і до тих, хто намагається вибратися із соціальної низини, спонукає на шлях злочину і завдяки цьому ж долару багатьом вдається не бути покараними. В цьому, виявляється, А. Хомик володів даром передбачення…

Прикро, що наша громадськість навіть не здогадується, що він належить до провідних публіцистів і журналістів доби Української революції 1921–1921 років. За обсягом його публіцистична і журналістська спадщина значно більша, ніж літературна, і в ній виразно Артим Хомик виявив себе як свідомий український націоналіст і послідовний державник, переконаний демократ, непримиренний противник і викривач російського монархізму та більшовизму.

Щодо останнього переконання, то наведемо лише одне речення з брошури публіциста «Україна і більшовики», яка не була видана, однак збереглася в рукописі: «Де стане нога мос—ля-завойовника, лишає такі спустошення, як орди Джінґесхана і прямими потомками яких являється ся московська нація». No comment! Лише уточнимо, що сказано це 103 роки тому.

Зазначена праця, чимало його публікацій у київській газеті «Відродження» в 1918 р. (у ній він є автором численних різножанрових матеріалів й окремо майже 200 редакційних статей, як вказує львів’янка Олена Дроздовська), та віденських часописах «Воля» і «На переломі» у 1919–1921 рр. переконують, що А. Хомик чудово знав історію українського народу і світову, особливо античної епохи (до речі, він написав ще в Києві підручники для народних шкіл «Історія України» і «Географія України»), фахово розбирався у політології та соціології. «…Я своїми статтями боронив принципи суверенності і демократизму», це відповідало «цілком мойому соціально-політичному світоглядові», – напише згодом Артим Хомик.

Його публікаціями в періодиці зачитувалися, вони спричинили полеміку, бо були на злобу дня архіскладної революційної епохи в Україні. Це й дало змогу Надії Суровцовій сказати, що написане тоді Артимом Хомиком було яскравим, талановитим та ущипливим. Закінчила вона свою думку такими словами: «Це була чесна людина, як і Олесь, а за тих часів це вже було не абищо». Згаданий Олесь – звісно ж Олександр Олесь.

За свою антиросійську позицію А. Хомик ледь не загинув в ув’язненні, і, як не дивно, за Української Держави. У середині жовтня 1918 р. його заарештувала гетьманська контррозвідка, а в ній служили зазвичай колишні царські жандарми. Й от у тюрмі, коли приведених політичних арештантів почали обліковувати, якийсь офіційний держиморда закричав відповідати йому «нормальною» мовою, тобто російською, бо перший арештант заговорив українською. Тирада мос–ля містила хамські, образливі слова про останню. І тоді Хомик спокійно підійшов до україножера та плюнув йому в обличчя. Зчинився ґвалт, але політичні відтягнули Артима в середину своєї групи і не дали посіпакам вчинити над ним розправу.

Не відаю, чи ще хтось інший з українських літераторів таким способом захищав рідну мову. Але напрошується не вельми приємна думка: від згаданого епізоду минуло 105 років, а в сучасній Україні, на четвертому десятилітті її незалежності, в умовах війни росії проти нашої держави повсюдно знаходяться особи, яким за свідому публічну образу української мови так і хочеться вчинити по-хомиківськи.

Достеменно відомо, що загинути міг А. Хомик разом зі своїми соратниками, коли в час падіння гетьманського режиму прийшов начальнику тюрми наказ розстріляти політичних в’язнів. Той, на щастя, не взяв тяжкий гріх на свою душу й арештовані українці опинилися врешті-решт на волі.

Ще кілька штрихів до біографії Артима Хомика. Народився він 12 червня 1878 р. в с. Нижчі Луб’янки на Збаражчині. Це достовірний факт і тому ніяких так званих «інших даних» щодо дати і місця народження, як про це пише дехто донині, не існує. Батько Артима Яків Хомик був художником-самоуком, розмалював кілька десятків церков в Галичині. Дід по матері теж був іконописцем. Тож, можливо, Артиму від них й передалася самобутня образність в літературі, що дало підставу деяким дослідникам говорити про особливий «хомиківський» стиль.

Дитячі і гімназійні роки майбутній літератор провів теж на Тернопільщині – у Бережанах. Хомики були відомою родиною в місті, що жила майже два десятиліття в домі «за містком, біля хреста», як згадував Богдан Лепкий, котрий, до речі, брав уроки малювання в глави сімейства, навчав Артима у 8-му класі гімназії і в «Казці мого життя» назвав його відомим письменником. У Бережанах народилися два брати Артима – Олександр і Нестор, які також залишили слід в нашій культурі, хоч і невеликий.

Після закінчення гімназії Артим студіював математику і фізику на філософському факультеті Львівського університету. Був учителем цих предметів у гімназіях Бережанах і Тернополя, але дуже коротко, потім відбув однорічну військову службу, завершив ще студії іноземних мов в університеті, що суттєво допомогло йому у творчій праці пізніше в Києві та Відні. А в галицький період він ще викладав в гімназії в Золочеві, три роки був управителем приватної української 6-класової гімназії в Копичинцях, далі працював заступником учителя в українських недержавних гімназіях у Яворові та Городенці. Лихі події Першої світової війни провів у Наддніпрянській Україні, а від літа 1917 р. проживав і працював у Києві, де його серед інтелігенції поважно звали професором Хомиком.

Від середини січня 1919 р. перебував у Відні. У складі дипломатичної місії УНР їхав на Міжнародну мирну конференцію в Париж, але посольство Франції майже всім українським дипломатам візи не надало, тож довелося залишитися в столиці Австрії.

Ще з передвоєнного часу А. Хомик хворів, здоров’я не беріг, працював каторжно. У Відні відійшов у вічність 10 березня 1921 року. Його могила найімовірніше вже втрачена, принаймні ніхто про неї не згадував.

Та не втрачена пам’ять про Артима Хомика як визначного письменника, котрий, за словами критика Микола Євшана, збурив своїм новелами закостенілу, усталену старими традиціями і нецікавими сюжетами українську літературу Галичини в перше десятиліття ХХ віку, а також який входив до когорти провідних публіцистів і журналістів в період Української революції 1917–1921 років. Сьогодні однозначно зрозуміло, що відтепер ця пам’ять має бути більш шанобливою. Будемо сподіватися, що відзначення в майбутньому 150-річчя від дня народження Артима Хомика це підтвердить.

А наразі аргументовано пропоную з відновленням Тернопільської обласної премії в галузі культури, яка вже два роки не присуджується через війну, після нашої перемоги над екзистенційним східним ворогом надати ім’я Артима Хомика номінації із журналістики. Й аргументи ці серйозні та переконливі.

Петро ГУЦАЛ