Доля політиків найвищого рівня далеко не завжди встелена трояндами. Вистачає в ній і скандалів, з яких доводиться виплутуватися, як мовиться, довго і нудно. Історія підказує драматичні випадки, коли недавні володарі великих територій і повелителі мільйонів людей були без особливих почестей спроваджені доживати віку на безлюдний острів. Це означало політичну смерть, але було, можливо, ще не найгіршим варіантом – бувало й так, що політиків-невдах передчасно відсилала до прабатьків сокира ката чи ним же накинутий на шию зашморг. Саме про останній варіант – ця розповідь.

Майже 77 років тому, 16 жовтня 1946 р. в старовинному  німецькому місті Нюрнберзі була поставлена остання крапка в історичному судовому процесі, що тривав там більш як рік. 10 засуджених до страти головних німецьких воєнних злочинців того дня (точніше, ночі) знайшли свій кінець на ешафоті, нашвидкоруч спорудженому у спортзалі, де американські військові у вільний час грали в баскетбол. Взагалі, їх мало бути 11, але Герман Герінг за декілька годин до страти вирішив піти з цього світу іншим шляхом і розгриз ампулу з ціаністим калієм. “Рейхсмаршалів не вішають”, – таке потім знайшли в його передсмертній записці.  За проектом сержанта армії США Джона Вудса, справжнього ентузіаста повішень, який часто добровільно зголошувався їх виконувати, була споруджена шибениця для вішання методом так званого довгого зашморгу – замість табурета, який вибивали з-під ніг засудженого, під ним відкривався люк, в який він провалювався. Вважалося, що це спричинить повішеним менші муки, хоча, наприклад, якби віртуально вдалося запитати про це десь у засвітах фельдмаршала Кейтеля, у нього була б з цього приводу інша думка, адже його агонія тривала близько 20 хвилин. Загалом, Вудс з помічником робили свою справу досить швидко і впродовж півтори години покінчили з усіма засудженими, тіла яких (разом з принесеним на ношах посинілим трупом Герінга) сфотографували, потім спалили в крематорії (символіка…), а попіл розвіяли…

Ешафот, його “обслуга” і пастор були останнім, що бачили у цьому житті представники   нацистської верхівки. Сам процес над ними вважався виконанням волі народів, які зазнали тяжких страждань в роки Другої світової війни. Хоча опісля звучали оцінки, що юридично бездоганним він не був і багато в чому відповідав висловленій тим же Герінгом формулі: “Переможці завжди будуть суддями, а переможені – підсудними”. Саме тому СРСР не надто чіплявся до тісного передвоєнного співробітництва між Німеччиною і західними країнами, яке дало змогу Гітлерові наростити військову міць, а представники США і Великобританії закривали очі та вуха на розстріл НКВД польських офіцерів у Катині…

Все ж прийнято вважати, що у Нюрнберзі торжествувала справедливість і країна, яка вирішила поставити себе над усім світом, була предметно і показово, на пересторогу іншим,  покарана. На пересторогу? Світ відтоді, хоча, на щастя, не божеволів до рівня ще одної планетарної війни, але не раз був, що називається, за крок від неї. Та й безпечним так і не став. До того ж, он понавигадували злочинно-винахідливі голови усілякі гібридні варіанти війни: це не ми, “их там нет”, і взагалі, “да здравствует мир во всем мире!”.

Незайве було б їм іноді згадати сержанта Вудса із зашморгом в руках. Так, про всяк випадок…

Ігор ДУДА