Вона могла б просто жити своїм життям. Малювати, створювати одяг, писати вірші, мріяти про кохання. Та Оля Чоловська взяла до рук зброю, пише сайт Шумськ INFO.
Сьогодні дівчина, яка колись малювала картини й проводила творчі вечори у рідному Шумську, служить у Збройних силах України. Разом із побратимами захищає Україну на Лиманському напрямку у підрозділі перехоплення безпілотних літальних апаратів – полює на ворожі «пташки». І продовжує писати вірші.
Дівчина обрала для себе позивний «Ріка», як метафоричне зіставлення свого життєвого шляху із цим природним об’єктом.
Кожна річка бере свій початок з маленького джерельця. На своєму шляху вбирає у себе води й інших джерел, сповнюється дощовими водами… Так і людина.
Від пензля – до зброї
Оля народилася у Шумську, навчалася у Шумській загальноосвітній школі №2, нині – Шумський ліцей. Паралельно закінчила Шумську школу мистецтв, клас образотворчого мистецтва.
Згодом вступила до Київського національного університету технологій та дизайну, де здобула фах технолога легкої промисловості.
Працювала на різних роботах, зокрема за спеціальністю – технологом на виробництві дитячого одягу. Займалася індивідуальним дизайном і шиттям.
А ще – малювала. Її картини виставляли у Шумському краєзнавчому музеї. Писала Оля і вірші – ще зі шкільних років. Потім на кілька років поезія відійшла на другий план.
А після початку повномасштабної війни повернулася. Тепер вірші народжуються з пережитого. Оля сама називає частину своїх творів трохи «чорнушними» – у них багато темряви, болю і втрат.
Та навіть у цій темряві вона бачить світло.
– Я відображаю у своїх віршах реалії нинішнього життя. Але в кожній темряві для мене все одно проглядається світло. І я вірю, що це світло спалахне з новою силою – у житті кожного з нас і в житті нашої України.
Рішення визрівало поступово
Оля не може назвати одну подію, після якої вирішила піти у військо. Каже, це рішення складалося поступово – «цеглинка за цеглинкою».
Дівчина активно долучилася до волонтерства. Але з часом почала відчувати, що цього недостатньо.
Однією з подій, яка змусила її багато переосмислити, стала загибель «Чеки». Це – українська бойова медикиня, парамедикиня добровольчого батальйону «Госпітальєри», медійниця та журналістка Ірина Цибух, яка загинула
29 травня 2024 року під час ротації на Харківському напрямку у віці 25 років. Оля згадує, як в одному з інтерв’ю на запитання, чим вона хоче займатися після війни, «Чека» відповіла: вирощувати помідори.
– Я подумала: а я свої помідори за три роки повномасштабної війни вже трохи виростила. А хтось не встиг. І зрозуміла, що треба йти. Треба об’єднуватися, допомагати, захищати Україну, – каже військовослужбовиця.
Так Оля підписала контракт і поповнила лави ЗСУ. Два місяці опановувала ази військової служби у навчальному центрі «Десна». Нині у її підрозділі служать семеро жінок.
«Хоробрість – це не відсутність страху»
Оля не приховує: на війні страшно. «Тільки дурень не боїться», – каже вона.
Під обстрілами, вибухами, після пережитого на позиціях людина по-іншому починає розуміти ціну життя.
– Хоробрість – це не відсутність страху. Це вміння подолати страх, – переконана Оля.
Для військової важливо не бути баластом для побратимів, не чекати, що її берегтимуть лише тому, що вона жінка. Вона вчиться, виконує завдання і переконана: війна не має статі.
– Тут не може бути чоловічого чи жіночого. Будь-хто може навчитися і стати на захист України. Бо результат, над яким ми працюємо, – спільний і єдиний, – запевняє Оля Чоловська.
І додає, що їй пощастило із побратимами. У підрозділі Олю сприймають як військову, яка має свою роботу, свої завдання і відповідальність.
Мама вже знала, що таке війна
Для родини рішення Олі стало шоком. Особливо для мами. Ще у 2019 році Наталя підписала контракт із ЗСУ на три роки. Та почалася повномасштабна війна і Наталя Чоловська стала бойовою медикинею, бачила смерть, рятувала українських військових. На війні зустріла своє кохання – Миколу, який згодом отримав важке поранення і, на жаль, не оговтався від важких травм.
Тому, коли Оля зателефонувала матері й сказала: «Мам, я тут трохи… я йду у військо», – Наталя не приховувала переживань.
– Я ж тобі розповідала, що це таке. Ти – творча людина, ти молода. Живи, твори. Навіщо тобі туди йти? – просила мама.
– Буду творити. Буду займатися улюбленими справами, коли все закінчиться. Але потрібно зробити так, щоб російські окупанти не прийшли сюди. Якщо вони прийдуть, я не матиму тут простору для своєї творчості, для свого життя, – відповіла Оля.
Тепер мама і донька розуміють одна одну, як ніколи. Раніше Наталя розповідала дітям про своє військове життя, а вони слухали це з боку. Тепер Оля сама переживає війну.
Не загубити головного
Оля багато говорить і про інформаційну війну. Каже, що українцям сьогодні важливо не загубитися у нескінченному потоці негативу, скандалів, «зрад» та інформаційного шуму.
– Дуже важливо пам’ятати про ціль. А наша ціль – спільна робота і захист України, – переконана військовослужбовиця.
Вона радить уважно ставитися до того, яку інформацію ми споживаємо і з яких джерел.
– Це як із фастфудом: з’їси – і болить живіт. А коли нормально поїси – все добре. Так само й тут. Треба фільтрувати, що ти споживаєш, звідки це приходить, і брати інформацію з професійних, достовірних медіа.
Потрапивши на фронт, Оля на власні очі побачила, наскільки неправдивими можуть бути нав’язані суспільству уявлення про українських військових.
Зокрема, вона згадує поширений наратив про те, що нібито захищають Україну переважно мешканці сходу, а жителі заходу ховаються.
– Я побачила, що це все фейки й маніпуляції. Тут дуже багато людей зі сходу України, які служать і захищають свої домівки, багато перейшли на українську мову.
Такі наративи лише розділяють українців. А військові, які перебувають поруч, бачать зовсім іншу картину – людей із різних міст і областей, об’єднаних однією метою.
Навіть на війні вони залишаються людьми
Виходячи з позицій, Оля та її побратими намагаються допомагати тваринам, які залишилися поблизу бойових дій.
Оля прилаштувала кількох котиків в Ізюмі. Можливо, для когось це дрібниця. Але для неї – важлива частина того, заради чого вони там.
Захищати – означає не лише виконувати бойові завдання. Це ще й залишатися людиною.
Життя не можна відкладати
У цивільному житті Оля має багато планів. Вона хоче створити майстерню прикрас, видати власну збірку віршів, мріє про родину та дітей. І не збирається чекати, поки війна закінчиться, щоб почати здійснювати свої творчі плани.
– Життя вже проходить. Його треба жити зараз, бо ніхто не знає, скільки триватиме війна. Я не погоджуюся з думкою, що під час війни не можна радіти, сміятися, кохати, будувати плани. Навпаки. Потрібно жити. Потрібно гучно сміятися, любити, кохати. Не боятися цього робити. Хто знає, що буде завтра, – каже Оля.
«Ідуть найкращі, щоб ті, хто залишився, стали найкращими»
Колись, працюючи над муралом у волонтерському таборі в Хоросткові, Оля побачила напис: «Ідуть найкращі, щоб ті, хто залишився, стали найкращими».
Ця фраза стала відомою завдяки журналісту та військовослужбовцю Андрію Пиндику, який написав її у пам’ять про загиблого київського активіста, розвідника 93-ї ОМБр «Холодний Яр» Романа Ратушного.
Оля каже, що для неї ця цитата має дуже глибокий зміст. Сьогодні дівчина сама серед тих, хто пішов захищати країну. І вона обіцяє зробити все можливе, щоб не підвести. Якщо зробленого буде недостатньо – старатиметься ще більше.
А десь далеко від позицій на неї чекає інше життя. Пензлі, тканини, фарби, вірші, майстерня, рідний Шумськ. І мирне життя, яке вона так любить.
І хочеться вірити, що Оля повернеться до нього. Візьме до рук не зброю, а пензель. Бо вона вже знає: навіть у найтемнішій історії можна побачити світло. Головне – не перестати його шукати.
Поезії Олі Чоловської
Зводить зуби,
Звужує зіниці,
Забиває подих,
В скронях стукотить.
Западає тиша…
Серце в шматки рветься,
Вивільняє голос:
«Не хочу туди йти!»
Болить-щемить серце,
Бо дім мій трясеться.
Трясуть його люди –
Нелюди сліпі!
Сліпі до любові,
Сліпі з жаги крові,
Голодні до воєн…
Тому треба йти.
Треба йти крізь «не хочу».
Всім ставати стіною.
Захищати дім боєм.
Берегти від біди.
Ми відвернемо горе,
Заженем орду в нори,
А кохані простори
Поведем до Мети.
* * *
Моя зоре,
Моя пташко,
Жити – важко.
Все змітає
Біль, розмашно.
Жити – страшно.
Прийде горе,
Разом з болем,
Зійде громом.
Все, що
Виросло угору,
Впаде долу.
…
Однак.
…
Як, в тім миттєплині
Проростало,
– Чарувало.
Усім своїм
життєчаром
Землю надихало.
Дихало
Вітрами волі,
Не без болю.
Ширило
Любові корінь,
В латах горя.
Вірило,
Що проростання
дасть єднання.
Міряло
Рядом емоцій
Всі свої надбання.
Моя зоре,
Моя мавко,
Жити – п’янко.
Йди вперед,
Пий насолоду
В кожному світанку.
Авторка – Омельчук Алла
