Його короткі афоризми та сентенції припали до душі літературній спільноті, а виступи на засіданні літературного об’єднання традиційно залишають «на десерт».

Про творчий шлях

– Пане Богдане, розкажіть про себе. Наскільки довгою була ваша дорога до іпостасі гумориста?

– Я народився в мальовничому селі Кокошинці, що на Збручі, у 1952 році. Згодом наша сім’я переїхала до сусіднього Гримайлова. Тут я закінчив середню школу. Ще тоді були перші спроби щось писати для «Голубих вогників». Далі – Львівський університет, в якому спроби продовжилися для стінгазет і різних сценок.

За направленням опинився в Тернополі, в проєктному інституті «Ватри». Розробляв автоматизовані системи управління для підприємств колишнього Союзу. Тут мене не оминула художня самодіяльність. Я писав сценарії та сценки для гумористичних виступів на сцені клубу. Все було настільки серйозно, що можна було навіть не виконати план, але аж ніяк не зірвати виступ (усміхається).

В буремні 1990-і чомусь було не до жартів. Я подався комп’ютеризувати місцеву промисловість, згодом став підприємцем, створював власні комп’ютерні програми для бухгалтерії та інших сфер діяльності. Так запрацювався, що згадав про своє хобі аж у 2010 році. Зациклився на коротких фразах, жартах, анекдотах, інколи гуморесках. Одним словом, працьовиті творчі люди пишуть поезію чи прозу, а ліниві – короткі фрази. Дванадцять років тому навіть спробував взяти участь у гумористичному телешоу на одному з центральних каналів, проте додому повернувся з порожніми кишенями. На відміну від глядачів, журі не оцінили мій виступ.

– В обласному літоб’єднанні ви започаткували традицію ставити яскраві крапки своїми виступами. А як потрапили до літературної спільноти?

– Я писав у шухляду приблизно дев’ять років, аж поки поет Володимир Бойко у 2019 р. мало не силою затягнув мене в літоб’єднання. Три роки він мене вмовляв, а я вагався, бо побоювався, що мій гумор там не оцінять, як свого часу на телешоу. Але сталося усе точно навпаки. Мої жарти і короткі фрази сприйняли на «ура». Ба більше, їх достойно оцінили такі літературні аксакали, як Олег Герман, Зіновій Кіпибіда, Богдан Кушнірик, Олег Смоляк та інші. Також вони підтримали різними порадами. У мене відкрилося друге дихання. Поети-гумористи почали просити в мене дозволу писати гуморески на основі моїх фраз. Мені це лестило. Хочу згадати світлої пам’яті поета-гумориста Василя Глембу, патріота, бізнесмена і волонтера, який на мої сентенції написав багато віршованих гуморесок. До речі, з ним нас пов’язував не лише гумор, а й волонтерська діяльність.

– Ви стільки років уже пишете. Можете назвати точну кількість написаних вами сентенцій? Десь їх публікували?

– За більш ніж дюжину років я написав тисячі різних сентенцій як серйозних, так і гумористичних. Порахувати їх «поштучно» я не в силах. Можу сказати лише мовою «айтішника», що папка з моїм гумором зараз вже «важить» 47 мегабайт.

Після мого вступу до літературної спільноти я прислухався до колег по перу і зрозумів, що негоже ховати написане. Перша моя публікація була в альманасі літоб’єднання «Подільська толока», у п’ятнадцятому числі (2019 р.), а вже наступні його випуски не обходились без моїх сентенцій. Також їх друкували в місцевих газетах і журналі Тернопільської організації письменницької спілки. До книжок ще не дійшли ні руки, ні фінанси. Сподіваюся надолужити це після перемоги.

Про різні хобі та гармонію між ними

– Написання фраз – це ваше хобі чи щось інше? Звідки з’являються ідеї?

– Для поетів потрібне натхнення і Муза. А мені достатньо прокинутися о п’ятій ранку, прогнати важкі думи, всякий негатив і написати хоча б зо п’ять фраз. Решта (а денну норму я собі встановив не менше десяти) назбирується упродовж дня. Їхнє джерело – щось почуте, щось прочитане і перероблене по-своєму, щось черпаю з прислів’їв, а дещо народжується з нічого. З кожної ідеї я можу сформувати кілька варіантів. Наприклад, «Одна голова добре, дві краще, а 450 – можна з глузду з’їхати», або «Одна голова – добре, а дві голови коропа в юшці – ще краще». Вищий клас – з чогось банального зробити щось цікаве, небанальне. Наприклад, «Істина одна, а правда у кожного своя», «Кожен несе свій хрест, навіть атеїсти».

Кожна подія, кожен час народжують свої теми та наболілі питання і, відповідно, фрази. Наприклад, правління донецьких: «Навіщо владі свобода совісті, якщо совісті у неї немає?».

Ковід-19: «Хто любить валятися на дивані, тому карантин не страшний». «Спирт, який жінка дістала для дезінфекції рук, весь пішов на дезінфекцію рота, горла і шлунка чоловіка».

Війна: «Після вірусу Ковід-19 з’явився ще страшніший вірус – путін-22». «Імперську хворобу росіян можна вилікувати тільки хірургічним методом, а найкращий хірург – це ЗСУ».

Моє хобі, мабуть, рятує мене від багатьох негативів. Я не знаю, що таке депресія, не ставлю собі такого запитання – чим зайнятися. Це – як ліки, які не мають шкідливих побічних дій.

– У вас це єдине хобі чи, може, є ще якісь інші?

– Є у мене й інші хобі: природа, риболовля, гриби. Це все я реалізую на дачі поряд з невеличким селом Івашківці, що на Медоборах біля Збаража. Мої хобі не заважають одне одному, а перебувають в тісній гармонії між собою, адже на дачі я теж пишу, коли приходить натхнення. А ще дача – це не тільки відпочинок, це й важка праця. Тут я своїми руками збудував будиночок зі всіма зручностями. Ким я тільки не був: і муляром, і столяром, і зварником, і дизайнером. Тоді й народилась одна із фраз: «Інтелігент, вдаривши себе по пальцю молотком, перестав бути інтелігентом».

Доглядаю квітники, які висаджувала ще моя покійна дружина Ірина, і які нагадують мені про неї. На фоні співу пташок, гавкання собак, цілющого повітря, запахів квітів і перегною добре пишуться фрази. Життєвий простір і трапезу на природі доводиться ділити з голодними котиками і собаками, а також, на жаль, з комарами, осами, мурахами… Ось декілька фраз, які народилися там: «Дачу треба брати подалі від міста, щоб по дорозі хоч трошки відпочити», «На заслужений відпочинок їдуть на дачу, а на незаслужений – на Мальдіви». Про риболовлю: «– Хлопці, впіймали велику рибу? – Миколо, покажи яку, в тебе довші руки».

Про доречність гумору

– А чи є такі теми, на які ви не жартуєте принципово?

– Я впевнений, що не можна жартувати над людськими нещастями, бідами, каліцтвами, а також використовувати ненормативну лексику (якщо я про неї згадую, то не прямо, а використовую евфемізми).

– Існують різні погляди на доречність гумору у воєнний час. Що можете сказати з цього приводу?

– Кажуть, що сміх продовжує життя, а гумористи змушують людей сміятися. Отож, сміх – це ліки, до того ж, найдешевші, а гумористи – це лікарі-сміхотерапевти, які також оздоровлюють людей, відволікаючи їх від поганих думок, важкої праці, лихих людей і сумних новин. Особливо це актуально зараз, коли на кону стоїть життя нашої держави, нашого народу, нашої мови і культури. Ми неодмінно переможемо.

Тарас КОМАРИНСЬКИЙ