Антонівецька республіка. Навіть найдоскіпливіший мандрівник не знайде її на жодній мапі світу. Але в роки Другої світової війни таке утворення справді існувало. І містилося воно на півночі теперішньої Тернопільської області. А село Антонівці, біля якого містився штаб УПА «Волинь–Південь», стало його столицею.
Але, на жаль, «повстанська держава» проіснувала недовго, бо зникла після нещадного бомбардування німецькою авіацією влітку 1943-го. Та в пам’яті людей вона таки залишила згадки про себе. Саме це, а також участь багатьох вихідців з цього населеного пункту в боротьбі з більшовицькими зайдами, і стало поштовхом до того, що «другі совіти» ліквідували село в адмінподілі.
Ще перед проголошенням незалежності нашої держави Президія Верховної Ради Української РСР під тиском громадськості була змушена відновити історичну справедливість. А в уже згадуваному урочищі «Дігтярня» згодом постав музей під відкритим небом. І його частиною став відновлений повстанський цвинтар, на якому 80 років тому поховали головного героя книги.
Запитаєте якої? Роману «Преторіанці Антонівецької республіки» Юрія Грешка зі Львова, який можна назвати першим великим прозовим твором про цей повстанський край. Бо досі цій темі були присвячені лише публіцистичні та віршовані твори, які існували поряд зі спогадами учасників та очевидців тих подій.
Читачі звикли до того, що у романах і повістях з’являються реальні особи. Але автори більше наголошують на діях вигаданих ними героїв. А в цьому випадку маємо протилежне. Вимишлені особистості час від часу виходять на сцену твору.
Найчастіше про це думаю, коли ще раз осмислюю дії Андрія Омельчука («Вовка»), якого письменник зробив головним героєм свого писання. Вчинки антонівчанина, який у буремну пору став хоробрим повстанським командиром, приваблюють. Як і словесні штришки до портретів «Крука» (Івана Климишина), «Кропиви» (Василя Процюка), «Енея» (Петра Олійника), «Хрона» (Миколи Недзвецького) – очільників українських партизанів, постаті яких є відомими у краї.
Та давайте вглибимося в сюжет твору. І констатуємо той факт, що починається він з описування наради у гебітскомісаріаті Кременця, на яку з Луцька приїхав Генріх Шьоне, який тоді очолював генеральну округу Волині та Поділля рейхскомісаріату «Україна». Вважаю цей факт вельми важливим, бо саме в цей момент виникає тема зрадника, який затесався у лави тих, хто ненавидить нацистів.
Ім’я цього запроданця прагне взнати «Вовк», пробравшись до кабінету оберштурмбанфюрера Зайбеля у комендатурі Кременця. І це йому майже вдалося. Та вороги піднімають галас, переслідуючи сміливця. Виплутатися з халепи бандерівцю Андрієві Омельчуку допомагає мельниківець Микола Недзвецький – тодішній комендант української поліції у Кременці. Давній приятель антонівчанина вказує розлюченим переслідувачам фальшивий шлях, яким нібито побіг невідомець.
На наступних сторінках бачимо становлення повстанського табору. Тут, як мені здається, варто зупинитися на ще одному моменті. Маємо багато свідчень того, що українські селяни, як могли, рятували євреїв, яких жорстоко переслідували гітлерівці. Підтвердження цьому знаходимо й у романі. Письменник описує, як брат головного героя Михайло (пізніше повстанці наречуть його «Учителем», бо він таки ним був) визволяє з гетто Левка – сина сільського крамаря Арона Корзона. І підліток стає його супутником на нелегких повстанських дорогах.
Ворогами українських повстанців були і радянські партизани. Тому нема нічого дивного, що автор детально описує бій упівців з вояками з’єднання під орудою чекіста Антона Одухи, в якому радянців розбили. І тільки ватажку червоних партизанів Антонові Одусі вдалося вирватися. Він якось пробирається в Рівне, щоб звернутися до … начальника таємної служби німецького СД Зайбеля, аби покарати «знахабнілих» повстанців. Не від однієї людини доводилося чути, що розправу з «Антонівецькою республікою» здійснили червоні партизани руками гітлерівців.
Ще варто згадати і про таке. Неодмінним атрибутом кожного великого прозового твору є наявність любовної лінії. І в «Преторіанцях Антонівецької республіки» вона є. Згадаймо про описування палких почуттів між Михайлом та Ганною (повстанською медсестрою «Березою»), його братом Андрієм («Вовком») й Марією, яка прибула зі Львова, як зв’язкова крайового провідника ОУН «Дмитра» (Михайла Степаняка).
По-різному слід оцінювати ситуації, в котрі потрапляють герої твору. Але вони однозначно вказують на спадкоємність поколінь. Це є особливо актуальним нині, коли український народ бореться за незалежність держави з оскаженілими московитськими ординцями. Тому є право сказати, що книга належить до потрібних у цю сувору пору.
А завершити ці нотатки хочу ще однією думкою. На жаль, нині часто чуємо, що українське кіно не має сценарних розробок, які зацікавили б багатьох. Але хвацькі сценаристи погано знають сучасну українську прозу. Принаймні новий роман Юрія Грешка міг би стати поштовхом для пошуків у фільмарів. Є ж так багато цікавинок у цій героїчній сазі про буремний час.
Ігор ФАРИНА
