Не було і немає ніякої різниці між російськими та радянськими окупантами. У них одна мета – знищення нашого народу і приєднання України до росії.
В роки Першої світової війни московські окупанти жорстоко поводилися з українцями в Галичині. При сприянні москвофілів вони розпочали русифікацію всього життя. Перешкоджав здійсненню повної русифікації Митрополит Андрей Шептицький, який був не тільки духовним діячем, а й впливовою політичною фігурою. Московські окупанти заарештували і вивезли його до росії.
Приводом для арешту Митрополита стала його проповідь в Успенському Соборі Львова
6 вересня 1914 р. керівництво Ставропігійського інституту, яке мало контакти з губернатором окупаційної влади Галичини графом Г. Бобринським, вирішило провести Літургію – подяку Богу за те, що Львів не був знищений воєнними діями. На запрошення пароха Успенського Собору москвофіла В. Давидяка у Богослужінні взяв участь Митрополит Шептицький. Незважаючи на те, що у соборі були вищі московські православні ієрархи на чолі з єпископом Євлогієм та військові зі зброєю, Митрополит Шептицький висловив свою позицію. «Ви називаєте себе «православними», і у нас теж православна віра. Однак, наше «православ’я» – церковне, а ваше – державне і, так би мовити, «казенне». Це означає, що ви робите опорою свого православ’я державну владу. Ми ж черпаємо духовну силу з нашою єдністю зі Святою Католицькою Церквою, через яку виходить благодать Божа, і в якій укладено справжнє джерело порятунку. Це – то ми і можемо вам дати…» – із проповіді Митрополита. Завершив проповідь закликом «в любові бути до всіх поблажливими, але при цьому «блюсти вірність своїм ідеалам, зберігати вірність Святій Католицькій Церкві, навіть якщо «вимагатимуть» чогось такого, будь то навіть і вашого життя».
Але ще ввечері, після знакової Літургії, жандарми доставили Митрополита у Бібрку – до ставки генерала О. Брусилова. Митрополит цілу ніч чекав на зустріч із генералом. Як твердили діячі Ставропігійського інституту: «…генерал Брусилов прийняв його і повідомив, що сталося непорозуміння: він не отримував ніякого наказу про арешт Митрополита Шептицького, а хотів йому повідомити, що робить його відповідальним за поведінку населення щодо російських властей». Іншу позицію висловив губернатор окупованої Галичини граф Г. Бобринський: «…Я поквапився до генерала Брусилова з докладом. Але генерал уже знав про проповідь з офіційних джерел і наказав негайно арештувати Митрополита, котрий порушив свою обіцянку, виголосив у храмі промову, закликаючи паству до останньої краплі крові боротися з прийшлим ворогом»…
9 вересня Митрополита Андрея разом з ректором духовної семінарії о. Йосипом Боцяном і секретарем Йосипом Троцьким вивезли через Золочів у Броди, а звідти у супроводі жандармів відправили поїздом до Києва.
Арешт Митрополита спричинив великий резонанс в Україні. Історик Сергій Єфремов у листі до мецената Євгена Чикаленка писав: «Цими днями привезли до Києва Шептицького, його везуть до Орла… До нього нікого не пускають, і варта стоїть біля його покою в готелі».
З великою статтею «Віра батьків» виступив письменник Володимир Короленко. У статті він засудив арешт Шептицького і чорносотенну політику в Галичині.
У київському готелі «Континенталь» Митрополит Андрей таємно висвятив о. Йосипа Боцяна на Луцького єпископа.
10 вересня А. Шептицького вивезли в росію.
«Прошу освободити великого страдальця Митрополита графа Андрея Шептицького, який, в тяжку хвилю для свого народа, не покинув його…»
Майже три роки А. Шептицький перебував на засланні в росії. Спочатку один місяць перебував у Нижньому Новгороді, протягом двох років – у Курську, три місяці – в Суздалі, а перед звільненням – у Ярославлі.
В Суздалі А. Шептицький був ув’язнений у монастирі-в’язниці, де відбували покарання (покаяння) єретики та вороги православ’я. Це була найстрашніша монастирська тюрма, у якій в тяжких умовах перебував Митрополит. Це був своєрідний царський «ГУЛаг». Про страдницьке перебування Митрополита в цій в’язниці описано в книзі «Царський в’язень 1914 – 1917 рр», виданій у Львові в 1918 р. під редакцією Степана Федака.
В росії почався рух за звільнення Митрополита Андрея. У державній думі росії низка депутатів закликала уряд звільнити Шептицького. Серед них – відомі політики: лідер партії кадетів Мілюков та октябристів – князь Львов, цукрозаводчик Терещенко, трудовик, а згодом глава Тимчасового уряду Керенський, православний єпископ Никон (Безсонов), на той час керуючий Єнісейською та Красноярською єпархією в Сибіру. Єпископ Никон з 1909 по 1913 рр. був у Волинській єпархії, куди належала православна Кременеччина. Никон був вікарієм єпархії і обраний депутатом державної думи від Волині. В 1917 р. Никон надіслав до міністра юстиції О. Керенського телеграму такого змісту: «Прошу освободити великого страдальця Митрополита графа Андрея Шептицького, який в тяжку хвилю для свого народа не покинув його, але лишився при нім, за те його ув’язнено, чим опозорено цілу Росію перед світом, освободіть також професора Львівського університета Михайла Грушевського». (Процитовано за книгою «Царський в’язень 1914 – 1917 рр.»).
Єпископ Никон прихильно ставився до української справи, після Лютневої революції прибув до Києва, залишив духовний сан і очолив департамент віросповідань Секретаріату внутрішніх справ за Центральної Ради.
Навіть коли Митрополита звільнили із в’язниці, а потім і домашній арешт зняли, йому заборонили залишати територію росії… Зрештою обміняли на російського попа-шпигуна
Із проханням звільнити А.Шептицького зверталися із-за кордону. Серед них – княгиня Зейн–Вітгенштейн, столітня внучка композитора Бортнянського, яка проживала в Швейцарії. Під тиском А. Шептицький був звільнений з монастирської в’язниці і відправлений в Ярославль під домашній арешт. Йому дали пенсію православного єпископа.
Та звільнення для Шептицького не настало. Домашній арешт було знято за наказом міністра юстиції О. Керенського, але була заборона залишати територію росії. Та цією напівсвободою Шептицький скористався. Він побував у Києві, де зустрівся з головою Центральної Ради М. Грушевським, призначив трьох вікаріїв для греко-католицької церкви. В Петрограді, наприкінці квітня 1917 р., провів Синод, на якому були католицькі і кілька греко-католицьких священників. На Синоді створено в росії католицький Екзархат, а на екзарха висвятив монаха – студита Леоніда Федорова, який згодом загинув від рук більшовиків смертю мученика.
Перебуваючи в росії, Митрополит пропагував ідеї злуки з Римським Престолом.
У 1931 р. Й. Сліпий з нагоди тридцятиріччя Митрополичої діяльності Шептицького опублікував в журналі «Благословіє» статтю під назвою «Петроградський Синод 1917 року», в якій писав про плани Синоду: «Російською католицькою церквою править Екзарх в достоїнстві протопресвітера. Його територія простягається на всю царську Росію з включенням України і Білорусії в етнографічних границях».
Та вже нова «демократична» влада росії не дозволяла Митрополитові залишати росію. Зрештою його обміняли на заарештованого в Карлових Варах керівника російської шпигунської мережі, адміністратора Православної Церкви у Празі – Рижкова, якого військовий трибунал засудив до смерті. Як бачимо, православний піп і керівник шпигунів в Австрії. Так і нині московські попи в Україні шпигують на користь росії. Така в них робота.
Цей обмін дав можливість Митрополиту повернутися на Батьківщину. Подорож тривала кілька місяців. Шептицький повертався довгим шляхом: через Стокгольм, Гамбург, Лозанну. І, нарешті, через Відень до Львова прибув 10 вересня.
Так закінчилася трирічна хресна дорога «царського в’язня» Митрополита Андрея.
«Ваше визволення на рідну землю стало символом визволення. Ми віримо, що, ставши знову в перших рядах за волю і права українського народу, будете відбивати всі заміри супостатів…»
Від залізничного вокзалу до собору св. Юра стояв народ і вітав свого пастиря. Вітальну промову виголосив депутат Австрійського парламенту, майбутній голова Уряду ЗУНР Кость Левицький. «Ваше визволення на рідну землю стало символом визволення. Ми віримо, що, ставши знову в перших рядах за волю і права українського народу, будете відбивати всі заміри супостатів, які загрожують вільному життю нашого народу на його прадідівській землі».
Того ж дня Митрополит відправив у соборі св. Юра молебень. У виголошеній проповіді заявив: «Той поганий безбожний царат розсипався в порох, а нарід, що віками був гнетений, якому відбирали віру і мову, встав, живе і глядить в кращу, ясну будучність. По великих і многих хрестах, які є так потрібні, приходять і для нас кращі дні. Се вам заповідаю, бо знаю про це…».
Шептицький активно увійшов в роботу з відродження Української держави.
Митрополит Андрей був і залишається вінцем і славою нашої Церкви й нашого народу. Український народ ще за життя Шептицького був свідомий його величі і виявляв Митрополитові свою шану й повагу, називав його Мойсеєм.
Павло СЛИВКА,
історик, член НСЖУ
