Доброволець працює водієм-механіком 44 окрема артилерійська бригада імені гетьмана Данила Апостола на псевдо «Штурмовик».

«Пройшов ВЛК, зустрів там односельчан, друзів, однодумців. Так нас троє і розпочали службу разом, більшу частину утрьох пройшли, жартуючи, що разом і повернемося додому. Зараз кожен виріс і отримав свою роль: хтось став старшиною, хтось техніком», – пригадує цей день наш воїн.

А тоді ніхто з них не знав, що потраплять в артилерію. «Штурмовика» не турбувало, що він не знається на військовій справі. Уже в бою навчився всього.

Дружина намагалася стримати чоловіка, мовляв, не військовий, але бачила: якщо вирішив, то інакше вже не буде.

«На початку ніхто не думав, що війна триватиме так довго. Всі були впевнені, що це питання кількох місяців: або ми їх, або вони нас, – говорить він.

За ці роки географія бойових дій для «Штурмовика» простяглася від Житомирщини й Київщини до Донеччини, Луганщини та Запоріжжя. Найважчими він називає перші місяці війни на Київщині.

«Тоді не було часу ані поїсти, ані поспати», – каже воїн.

На початку було найнебезпечніше. «Штурмовика» згадує, як під Києвом і Лисичанськом траплялися моменти, коли відчував, що життя висить на волосині.

«Якось снаряд впав за 10 метрів від нас, а два уламки пролетіли біля моєї голови й врізалися в стіну. Це було дуже несподівано. Іноді уламки влучали в бронежилет. Це — війна», – пригадує військовослужбовець.

Екстремальні ситуації тут — буденність. Штурмовик розповів, як одного разу під час обстрілу ворожими снарядами поранило одразу чотирьох його побратимів. Він не розгубився, і, несподівано для себе, надавав допомогу, зробив усе, що міг заради їхнього порятунку.

«Мене не зачепило, я був на відстані, почув крики. Ми взяли аптечки, відтягнули хлопців у безпечніше місце, викликали евакуацію, надали першу допомогу, чекали автомобіль. Треба було терміново евакуювати побратимів: травми були різного ступеня важкості. На жаль, один з побратимів їх не переніс – не витримало серце», – пригадує одну із найгіркіших історій.

Обов’язки Штурмовика – різноманітні: водіння, вивантаження снарядів – усе разом із розрахунком. Хоча кожен має свої функції, працюють командою.

Сьогодні його основний «побратим» на фронті – самохідна артилерійська установка «Богдана», нове досягнення української оборонної промисловості.

«Це перша українська самохідна установка, створена за стандартами НАТО, 2024 року випуску – навіть фарба добре не висохла. Вона – автоматична, достатньо дослати снаряд, а решту роботи виконує комп’ютер. Снаряди – закордонні, калібру 155 мм, вона – натівського зразка, тому все підходить, ствол у неї довший – максимальна дальність польоту – до 45 кілометрів», – з гордістю пояснює військовослужбовець.

У САУ «Богдані», за словами співрозмовника, продумано все: шасі на колесах, уже не гусенична, а колісна база, швидка експлуатація, тому фізичні навантаження — мінімальні.

«Раніше у нас були причіпні установки, вимагали часу, щоб скласти й розкласти. Тепер це значно легше. Є своя зброя, це – безпечніше. Ми зустрічали війну майже без зброї. Без допомоги Заходу ми не можемо довго протриматися, а те, що дають, має ліміт, обмежені ресурси. Тому треба мати свою», – додав водій САУ «Богдани».

Великий шмат бойового шляху пройдено. Запитуємо співрозмовника про те, чим він пишається, озираючись назад.

«Гордість у мене одна — це мої діти. Заради них я тут, щоб вони ніколи не бачили того, що доводиться бачити нам: біди, страху», – оминаючи усі військові заслуги відповідає Штурмовик.

Вдома разом із дружиною на нього чекають двоє діток віком чотирьох і десяти років. Часто запитують про завершення війни.

«Я не знаю, коли це закінчиться, я лиш виконую свої завдання та за всю лінію фронту не можу знати, бо кожен із нас робить усе можливе, щоб війна закінчилася якнайшвидше», – додає чоловік.