У ці травневі дні народився наш всесвітньо відомий земляк, український живописець, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Богдана та Левка Лепких, почесний член Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі, почесний громадянин Тернополя, Києва та Канева Іван Марчук, котрий у 2007 році, за версією британської газети «Дейлі телеграф», увійшов до рейтингу «100 геніїв сучасності».
Народився Іван Марчук 12 травня 1936 р. у селі Москалівка на Лановеччині у родині ткача, із часом вийшов за межі не лише рідного села, ставши відомим у світі, а й за рамки більшості художніх стилів і канонів.
Його спогади про дитинство: «Наша сім’я була бідна, тяжко працювали, навіть коня не мали, заробляли у сусідів. Брата не було, мав трьох сестер — двох старших і одну молодшу. Злидні — постійні, біда — чорна, їсти — нема чого, але діти цього не розуміли: у них — свій світ, їм у голові бешкети і витребеньки.
Село було фантастично красиве, потопало в садах. Яблуні, груші, горіхи, вишні покривали все, не було жодної хати без вишень. Коли вони квітли — хат не було видно. За браком фарб я вправлявся на клаптиках паперу соком і квітами рослин».
Згодом Іван Марчук покинув рідну Лановеччину і поїхав до Львова. Навчався на відділі декоративного розпису у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша, на відділі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва. Про період навчання в інституті митець згадує як про світоглядно переломний завдяки прогресивним викладачам.
Іван Марчук входив у підпільну школу, створену його викладачем художником Карлом Звіринським, який знайомив молодь із досягненнями світової культури та замовчуваними сторінками історії України. Зібрання молодих митців школи Звіринського почалися у 1959-му і проіснували у такому форматі майже десять років. У школі, крім живопису, композиції та історії, вивчали світову літературу, музику, релігію.
Іван Марчук – один із найяскравіших представників когорти українських художників, які за радянських часів мали сміливість заперечувати канони соцреалізму, нав’язувані митцям владою. Він був під постійним наглядом КДБ, а творчість митця була під негласною забороною понад 17 років. Був вимушений тимчасово емігрувати за кордон. Коли у 2001 році повернувся до України, то зазначав: «Я поїхав на Захід не з доброї волі. А заліковувати душевні рани. Але Україна мене не відпустила, я не зміг її забути чи позбутися, я і в Нью-Йорку жив Україною, малював там українські краєвиди…»
Із здобуттям Україною незалежності почалося офіційне визнання художника. Іванові Марчуку присвоєно звання «Заслужений художник України», звання «Народний художник України». Він став лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка за цикл робіт «Шевченкіана», «Голос моєї душі». Указом Президента України його нагороджено орденом Свободи.
Картини художника зберігаються в музеях м. Тернополя, Канівському музеї Тараса Шевченка, галереях і приватних колекціях в Австралії, США, Канаді, Японії. У Державному архіві Тернопільської області створено особистий фонд митця.
У 2010 році музей І. Марчука відкрили в Москалівській школі, де зберігається 20 картин, які митець подарував односельцям.
У 2016 році на Тернопільщині започатковано щорічну обласну премію імені Івана Марчука для обдарованих дітей області віком від 7 до 15 років у галузі образотворчого мистецтва.
До 80-річчя від дня народження Укрпошта видала конверт із поштовою маркою «Скажи мені правду» (2016). В Іспанії видали поштову марку з нагоди першої виставки в цій країні (2020).
Доробок класика українського живопису налічує майже 5000 творів. Майстер провів понад 150 персональних і близько 50 колективних виставок. «Я, як писали, «вічний мандрівник, прикутий до мольберта», – каже Іван Марчук. – Так все життя прожив. Я не міг відпочивати, направду, не міг. Така звичка, такий режим, і тому я багато зробив. Я ж не жив, я ще не жив, я працював».
І продовжує працювати і творити у свої 88 літ…
