Вже помало вщухає в Тернополі скандал із депутатами – вигнанцями (Ігорем Турським, Іваном Сороколітом та Романом Навроцьким). Трійця «чесних» депутатів ніяк не хочуть залишати насиджені місця і щоб залишитися при владі готові на що завгодно.
Тим не менше, виглядає так, що їхня кар’єра принаймні у цьому сезоні добігає кінця. Як показали останні сесії в Тернопільській міській раді, зрадників прогнозовано зрадили і подивитись на їхнє істеричне шоу, а тим більше їх підтримати у бажанні і надалі оббирати місто прийшли або родичі, або обмануті лукавими словами про всесвітню несправедливість, або ну дуууже близькі друзі.
Наприклад таким дуууже близьким другом Ігоря Турського є місцева журналістка Тетяна Колеснік, котра час, що проводить без свого друга, тратить на писанину про те, який хороший Ігор Турський та які молодці його подільники. За таку відданість цей горе-депутат благословив Тетяну на подальшу політичну кар’єру офіційно її зробивши своїм помічником. Кажуть саме вона спілкується із виборцями від імені трійці в соцмережах, маючи паролі та логіни до їхніх особистих електронних скриньок та профілів у соцмережах, вдало вішаючи довірливим тернополянам лапшу на вуха про святість зрадників в надії, що все таки усміхнеться щастя і для дівчинки із глибокої хмельницької глибинки і дозволить шеф запустити і їй рученята у тернопільську скарбницю.
Ось чому єдиним друкованим виданням, яке прихильно ставиться до вигнанців, є газета «Номер Один». Адже саме у цьому виданні і працює пані Колеснік, і саме з під її пера виходять улесливі статті з хвалебними одами.
Напевно, від безвиході і власної безпомічності, не знайшовши нікого іншого, хто б міг сказати добре слово, пан Турський вирішив, чи не вперше, використати свого помічника за призначенням.
Що ж, виходить, що з таким успіхом, пан Ігор, з легкістю міг би похвалити себе сам.
Тут одразу пригадується народна творчість:
– Мамо, нас так люди хвалять!
– А хто, доню?
– Та Ви мене, а я Вас!
Мабуть, пан депутат не в змозі зрозуміти, що така похвала нічого не вартує, а лише ганьбить і його, і помічника, і видання у якому вона працює. Та й сама пані Колеснік чомусь ніяк не допетрає, що професія журналіста, це перш за все об’єктивність, а зовсім не фанатичне служіння людям, з якими вона проводить свій вільний час.
