До війни – будував, а тепер із українською гарматою знищує тих, хто зазіхає на чуже. 20 хвилин продовжує проєкт “Героям слава”, знайомтеся, номер обслуги гарматного розрахунку 44-ї артбригади на псевдо, співзвучне із його гарматою – Бодько.
Військовий у третьому поколінні
Служить із 2017 року за контрактом. Відбулися, каже, тоді певні перипетії тож вирішив змінити життя. Військовими були і батько, і дідусь, тож напрямок – близький по духу. До слова, батько пройшов другу світову, повернувся без ноги, ходив на протезі.
Зараз нашому героєві 47. До служби, у цивільному житті працював переважно на будовах. Родом Бодько із Хмельниччини.
Тоді, у 2017 звернувся в військкомат, на навчаннях був представник 44-ї артилерійської бригади, Бодько підходив за спеціальністю, туди і записався.
Стати військовим, відпочити на Гаваях та їздити верхи_ маленькі тернополяни розповіли про свої мрії
– Спершу був старшим водієм механіком, а зараз в гармашах на САУ (самохідна артилерійська установка, – прим.ред), – коротко зазначив про свою службу.
До повномасштабного нападу здобував бойовий досвід в АТО, обороняв у своєму підрозділі кордони, працював на тягачі БТ-ЛБ ( багатоцільовий транспортер легкий броньований). 24 лютого їхали виконувати завдання під Білорусь, на прорив.
– Не вірилося до останнього, що все почалося, – каже. – Вже, коли були ближче до Києва, прилетіло пару бомб неподалік, тоді і відчулося.
Запахло смертю
Спершу все було незрозуміло. Переміщення, накази, зупинки, але під справжній обстріл тоді ще не потрапляли. Перший місяць війни підрозділ тримав позиції під білоруським кордоном, у районі Малина. Стояли там, щоб не допустити прориву ворога.
За місяць їх перекинули ближче до Києва – в район Бучі. Саме тоді довелося відчути, що таке війна. Потрапили під мінометний обстріл, з’явилися перші втрати.
– Загинув мій колишній командир гармати, – пригадує з сумом. – Ми ще разом служили в АТО. Тоді й відчулося, що пахне смертю.
Про страх не було коли думати. Все відбувалося інстинктивно: вихід, свист, і вже шукаєш, де впасти, аби вціліти.
Найнебезпечніше, каже, було на Донеччині та в Запорізькій області, під Томаківкою. Там ворог працював і мінометами, і танками. На початку війни Бодько ще був у протитанкових підрозділах, а вже з листопада перейшов до гарматного розрахунку.
– Найстрашніше було тоді, коли треба було сідати в машину й витягувати гармату, – згадує. – Команда відходу, під’їжджаєш, підчіпляєш, а поруч розривається. В дорозі – тільки жести, бо нічого не чути.
У листопаді підрозділ відправили на навчання до Польщі. Там опановували «Краби», польські самохідні гаубиці. Протестували, але машини повернули назад на доопрацювання.
Зараз Бодько – майстер, номер обслуги на «Богдані». Його завдання – зарядити снаряд, порох, капсуль, перевірити стан гармати. Кожна дрібниця має значення. Якщо є навіть найменший збій, одразу – стоп стрільба й гармату на обслуговування.
«Ціль уражена!»
САУ «Богдана» для нього стала зовсім іншим рівнем служби. Обов’язки, каже, значно ліпші в порівнянні з попереднім досвідом, а головне – колектив чудовий. Постійні переміщення, мобільність: вистрілили – і поїхали. Не залишаємось на місці, і саме це – найбільша перевага. Плюс, звісно, влучність.
– Отримуємо відео влучань: «Ціль уражена!», – посміхається. – Реагуємо емоційно, весело. Кожен влучний постріл – це ближче до перемоги. Це означає, що ворогів стало менше.
Бувало, влучали по техніці, по піхоті, навіть по мотоциклістах. Працюють і вдень, і вночі, завжди на поготові.
– Відпрацювали супер – задоволені, – коротко підсумовує.
Збірна будівельників
Колектив у них особливий. Тут завжди звучить жарт, навіть у найнапруженіші хвилини.
– Кожен ранок починається не з кави, а з жарту. За що-небудь, – каже Бодько. – Більше сміємося. Кожен кине по п’ять копійок – і вже готовий анекдот.
Можуть підколоти й на рівному місці. Недавно шквал сміху викликала фотографія: усі в касках, а в одного вона сиділа на голові, наче панама. Досі згадують і сміються. Ніхто не ображається, бо знають – це підтримка.
Якщо говорити про цивільні професії, то їхній розрахунок можна назвати справжньою «збірною будівельників». Майже всі колись працювали на будовах.
– Ми можемо святкувати не лише День артилериста, а й День будівельника, – жартує боєць.
Свята на війні теж є по-своєму особливими. На день народження завжди намагаються приготувати щось смачненьке, хоча б дістати печиво. Якщо трапляється нагода заїхати в магазин – то вже свято. На Святвечір волонтери передають страви, хлопці запалюють свічку.
– На День Незалежності нас вітали, ми їм теж «подякували» влучно, – сміється.
– А от «дєнь побєди» у ворога чи день зарплати виглядає однаково: окупанти напиваються і починають пуляти.
Робота у гарматному розрахунку – це постійна напруга. Координати скидають, і підрозділ починає відпрацьовувати. Буває так, що день починається о п’ятій ранку й триває до першої чи другої ночі.
Два ланцети – з автомата
Взимку навантаження було ще більшим. Найчастіше – від п’яти до двадцяти за раз. Інколи відповідь від ворога прилітає миттєво, тоді доводиться перечікувати.
– Вони відстрілюють здебільшого «Гіацинтами», – розповідає боєць. – А зазвичай працюють «Кабами», безпілотниками, «Ланцетами».
Буває, небо буквально кишить. Якщо є можливість – збивають. Стріляли й з автомата, і навіть із рушниці.
– Якось два ланцета збили за один день, – пригадує. – Один упав метрів за двісті перед машиною, інший – за машиною, десь за шістдесят-сімдесят метрів. Осколки розлетілися, але нас не зачепило: ми тоді були в посадці. Поле було м’яке, після відлиги, осколки просто пішли в землю.
Це трапилося на початку року, в лютому. Морозів майже не було, відлига, а працювати доводилося без зупину. Якщо загроза критична – дрон збивають. Якщо ж ні – намагаються не чіпати.
Найбільше щастя – поруч свої
Вдома на нього чекають діти, сестри, племінники. Рідні знають: Бодько завжди був опорою для своєї сім’ї, як колись його батько.
Батько теж пройшов війну. Повернувся без ноги, ходив на протезі, прожив до сімдесяти й відійшов у 1998-му. Дідусь – теж військовий. Багато не розповідали, хіба що друзям за столом. Малим Бодько слухав ті історії і, можливо, саме вони вплинули на його вибір.
– Тоді було соромно не служити, – зізнається. – Я строкової не пройшов, мав відстрочку по догляду за батьком.
Пізніше армія врятувала його у непрості повороти долі. І він вдячний за цей шанс. Бо армія стала для нього сім’єю – справжньою, міцною.
– Це вірні друзі, – каже. – Так, війна – це небезпека. Але найбільше щастя – мати своїх людей поруч, відчувати підтримку і дружбу.
