Без вагань взяв зброю до рук

На центральній площі у Ланівцях жителі громади попрощалися із військовослужбовцем Миколою Мазурком. Чоловік був жителем села Вербовець.

«У нього була сім’я, діти, коли прийшов час захищати рідний дім, він без вагань взяв зброю до рук”, — каже отець Микола Плисюк.

Попередньо зниклий безвісти водій зенітного ракетного взводу загинув на Донеччині, внаслідок мінометного обстрілу.

«Як Давида переміг Голіафа, то так і наша маленька Україна переможе великого ворога, але тільки тоді коли ми щиро будемо молитися і допомагати усім нашим захисникам чим можемо», — сказав отець Віталій Дікальчук.

Також із бійцем попрощалися біля рідного дому загиблого у селі Вербовець. У Лановецькій міській територіальній громаді 2 липня 2024 року оголосили Днем жалоби.

Ціллю його життя було врятувати інших

У Домі Печалі попрощалися із 35-річним тернополянином, лейтенантом поліції Антоном Білостоцьким. Він служив медиком у штурмовому полку Нацполіції України “Сафарі”. Брав участь у бойових діях на Донеччині.

За словами побратима загиблого з позивним “Чуб”, Антон Білостоцький загинув 29 червня, надаючи допомогу пораненим бійцям.

Після того, як священники відслужили панахиду, похоронна процесія направилася до Микулинецького кладовища, де бійця поховали з військовими почестями.

Капелан полку Микола Мединський говорить, боєць часто ризикував життям, щоби врятувати побратимів:

«Він не просто ніс службу. Він розумів, що ціль його життя — врятувати інших. Врятувати життя побратима, надати допомогу, зробити все можливе, залізши у всі можливі і навіть неможливі гарячі точки для того, щоб виконати обов’язок медика. Виконати свій обов’язок перед Богом і перед побратимами».

Після початку повномасштабного вторгнення Антон Білостоцький добровольцем пішов на війну.  Боєць з позивним “Чуб” каже, дізнався про загибель Антона під час лікування у шпиталі. Коли отримав поранення, Антон Білостоцький протягом семи годин надавав допомогу йому і ще чотирьом бійцям.

«Не було кому надавати нам першу медичну допомогу. І наш герой, наш Антон зголосився, не маючи медичної освіти, а маючи лише залізний характер. Бо навіть просто побачити рани, які ми отримали на наших кінцівках від вибуху протипіхотних мін, це вже було жахіття. Але він зупинив кровотечі, зняв турнікети з наших кінцівок. І, відповідно, залишив нам руки й ноги, наскільки це було можливо».

Поховали офіцера на Алеї Героїв.

Ніхто не міг стримати сліз

На Підволочищині провели в останню дорогу загиблого військовослужбовця Богдана Бураковського.

Чоловік був жителем Підволочиської громади, бійцем 87-го окремого аеромобільного батальйону ЗСУ. Боєць загинув 29 червня.

«Богдан проживав мирне і спокійне життя, був добрим та чуйним до людського горя чи біди. Радо відкликався на допомогу. Ніхто на похороні не зміг стримати сліз, бо шкодували за молодим чоловіком, який віддав найцінніше — своє життя за наше з вами мирне життя. Будучи мужнім воїном не побоявся та не порушив даної присяги на вірність українському народові», — йдеться у повідомленні.

Жителі із усіма військовими почестями провели в останню дорогу бійця у селі Богданівка, де народився та мешкав Богдан.

Лише 29 років… Ще б жити й жити

У Білецькій сільській територіальн7ій громаді провели в останню дорогу загиблого військовослужбовця Івана Семенишина.

Жителі Білецької громади навколішки, живими коридором із квітів та омиваючись гіркими сльозами, зустріли тіло бійця. Чоловік був молодшим сержантом, командиром стрілецького відділення, стрілецького батальйону, військової частини А ***.

«Загинув 29 червня 2024 року внаслідок поранень несумісних із життям, в районі населеного пункту Часів Яр, що в Донецькій області. Чоловіку було 29 років», — йдеться у повідомленні.

У громаді за загиблим військовослужбовцем оголосили жалобні дні.

Щоразу повертався на фронт

Підволочиський край вкотре омився гіркими слізьми. В останню дорогу провели загиблого військовослужбовця Володимира Кушака.

Чоловік був старшим солдатом 68-ї окремої єгерської бригади ЗСУ. Загинув боєць на Донецькому напрямку 30 червня 2024 року. Чоловік приєднався до лав ЗСУ у 2022 році.

«Мав поранення та контузії. У травні проходив лікування та реабілітацію в Тернопільській лікарні, але кожного разу повертався до побратимів», — йдеться у повідомленні.

Похоронили Володимира на кладовищі в селі Хмелиська. У чоловіка залишились батьки, брат і сестра.

Осиротіли діти, без сина залишилась мати

«Всього людина може сподіватися у своєму житті, але того, щоб бачити надгробний хрест своєї дитини, людина сподіватися не може…», – сказала мати загиблого воїна Василя Рудика під час прощання із сином

Липневий день обпікав не лише сонцем. Болюча втрата гарячим вогнем обпікала серця усіх, хто прийшов попрощатися із воїном, який віддав своє життя за усіх нас.

У храмі Різдва Пресвятої Богородиці с. Великі Гаї священнослужителі, жителі громади, побратими зібралися, щоб спільно зі скорботною родиною провести в останню дорогу люблячого чоловіка та батька, найдорожчого сина та брата, хороброго воїна та побратима Василя Рудика.

Чин похорону очолив отець-декан Михайло Піняга.

«Плач усіх нас, присутніх, є тією останньою колисковою матері, яка сьогодні бачить свою дитину в домовині. Ніхто і ніщо вже ніколи не поверне дітям батька, дружині – чоловіка, матері – сина. Герої, на жаль, помирають. Але помираючи, дають насіння, як Святі мученики Церкви. На основі цього насіння народжується відвага жити і цінувати своє життя і життя інших, жити гідно, щоб не змарнувати жертви Героїв, які у ці хвилини віддають своє життя за нас з вами, – сказав у проповіді парох храму о. Роман Гриджук.

Похоронна процесія пройшла центральною вулицею села під супровід духового оркестру «Доля».

До слова, воїн Василь пішов захищати Україну майже рік тому. Був механіком-радіо телефоністом відділення взводу зв’язку єгерського батальйону. Життя воїна обірвалося поблизу населеного пункту Новоселівка Перша на Донеччині. Поховали Героя на кладовищі з усіма військовими почестями.

Щирі співчуття дружині Ользі, донечці Софійці та сину Назарку, матері Галині, брату Тарасу та усій родині.

Герої не вмирають!

Зоряна ДЕРКАЧ