З віршами Мирослави Стульківської я познайомився в Інтернеті. Дізнавшись, що ми з нею земляки, запросив на розмову. А про що ще спілкуватися з поетесою, як не про творчість?
– Пані Мирославо, що спонукало вас одного разу отак взяти, й почати писати вірші?
– Перші спроби віршувати робила ще в юності, коли моя душа була наповнена мелодією першого кохання. В той час вважала написання віршів радше забавкою, аніж серйозним заняттям. А будь-яка забавка з часом забувається… Але у 2012 році якось несподівано сама для себе відчула, що перо знову наполегливо проситься до рук, почали з’являтися нові поетичні рядки. Це були вже не наївні віршики про перше кохання, а серйозна доросла лірика, якою можна було з кимсь поділитися. Тож я почала публікувати свої вірші в Інтернеті на різних поетичних сайтах. Після того, як відчула, що їх назбиралося вдосталь, видала збірку, яку назвала «Серце на долоні». Дуже вдячна своїм найріднішим людям: коханому та донькам, які мені дуже допомогли втілити ідею в життя. Також не можу не згадати із вдячністю свою колегу по роботі Ірину Мацко, без якої така ідея могла й не з’явитися.
– Можливо, це прозвучить трохи банально, але хіба можна не запитати людину, яка пише вірші, про їх тематику і джерело натхнення?
– Мої вірші різнопланові, я не зациклююся на яких-небудь конкретних темах. Правда, останнім часом найбільше народжується патріотичних віршів. Не думаю, що потрібно пояснювати причини цього… Їх назбиралося так багато, що я вже почала всерйоз задумуватися над окремою збіркою патріотики.
А щодо натхнення? Думаю, що моя відповідь, як і ваше запитання, буде банальною (усміхається). Я пишу про те, що зачіпає мою душу і викликає яскраві емоції: чи якісь випадки з життя, чи приємні спогади, чи щось красиве або цікаве, що вихопив мій погляд і залишив у пам’яті. Думаю, що будь-який інший поет скаже вам те саме.
Зараз я мешкаю в Тернополі, але народилася у с. Білокриниця на Підгаєччині. Проведене там дитинство і досі нагадує про себе в моїх снах. Розмірене сільське життя, праця, побут, природа, мальовничі краєвиди – це теж величезне джерело натхнення.
Хоча за спеціальністю я педагог-дошкільник, проте працюю в адміністративній сфері. Моя робота передбачає постійне спілкування з людьми, щоправда не з дітьми (як раніше, в дитячій студії Ірини Мацко), а з дорослими. Іноді подібне спілкування може бути настільки цікавим, що теж можу написати вірш.
– Отже, після роботи ви вирішуєте всі сімейні справи, а потім весь вільний час присвячуєте поезії? Чи є інші захоплення, які складають їй конкуренцію?
– Звісно, у мене є інші захоплення. Це – подорожі або просто прогулянки на природі, холодні купання у джерелі для контрасту. Люблю тишу і усамітнення. Саме тоді приходить натхнення для поезії. Отже, ніякої конкуренції немає (усміхається).
– Раз ви на початку розмови згадали своїх доньок, може, трішки більше розкажете про них? Чи передалася їм від вас схильність до творчості?
– У мене є три дорослі доньки. Найстарша Оля дуже різнобічно обдарована. Вона працює в галузі інформаційних технологій, а також активно займається громадською діяльністю, волонтерством і донорством у воєнному госпіталі. Середня Марія є талановитою художницею і створює як традиційні малюнки, так і електронні ілюстрації. Одна з її картин – «Україночка» – прикрашає обкладинку моєї збірки. Молодша Софія захоплюється музикою і навчається на факультеті іноземних мов. Вільний час вона віддає музиці та грі на фортепіано. Чи це не доказ того, що творчість передається за спадковістю?
– Інтерв’ю з поетесою буде неповним без римованих рядків, тож пропоную вам поставити в нашій розмові крапку цитатою з вашого вірша.
– Незважаючи на випробування, які випали на долю українського народу, на темні миті нашого життя, ми повинні вірити у те, що настануть кращі часи, засяє сонце над Україною, добро обов’язково переможе зло. І якщо крапкою мають стати рядки з мого вірша, то я, не задумуючись, обираю ці:
Повір, що найтемніша ніч
Завжди бува перед світанком.
Хоч ми зі смертю віч-на-віч,
Та перемоги день настане!
Спілкувався Тарас КОМАРИНСЬКИЙ
