«Небо у Кременці від Бони й починається»: рефлексії Олександра Вільчинського про культурну спадщину та родинні витоки

Небо у Кременці: культурний код, родинна пам’ять та синергія імен Олександра Вільчинського

Кременець — це місто, де історія не просто зберігається в архітектурі чи музейних експонатах, а буквально розчинена у повітрі. Для кожного, хто приїздить сюди, воно відкривається по-особливому. Своїми глибокими рефлексіями, родинними переказами та баченням культурного простору міста поділився відомий тернопільський письменник і митець Олександр Вільчинський після відвідин міжнародної зустрічі «Діалог двох культур».

Кременецьке небо та історичний контекст

За словами письменника, знайомство та кожна нова зустріч із Кременцем неодмінно починаються з його найвищої домінанти — Замкової гори.

«У Кременці небо від Бони й починається… Воно щоразу інше, але у всій своїй мінливості, з безліччю відтінків блакитного з сірим, завжди те саме, кременецьке. Від Бони і вище, воно стільки і стількох бачило, що, либонь, не вистачить відтінків, аби зобразити момент витоків і тяглості», — зазначає Олександр Вільчинський.

Це місто стало колискою та натхненням для десятків видатних постатей:

  • Літературні велетні: Юліуш Словацький, Тарас Шевченко, Леся Українка, Улас Самчук, Микола Харчук, Юрко Покальчук, Олександр Смик, Іван Потій, Юлія Бондючна;

  • Музичні новатори: Василь Жданкін та Олександр Морозов, які саме звідси принесли витоки новітнього національного відродження, вперше публічно виконавши Гімн України на «Червоній руті» у 1989 році;

  • Освітні осередки: саме кременецька професійна та університетська традиція заклала підвалини для розвитку провідних вишів Києва та Тернополя.

Родинні перекази та літературні маршрути

Для Олександра Вільчинського Кременець — це насамперед жива пам’ять поколінь, де долі предків переплітаються із сюжетами власних книжок.

  • Прадід Данило Прус: у зимовухолоднечу возив кіньми дрова за 30 кілометрів до Кременця з Борщівки;

  • Дід Лаврін та бабця Домка: пережили складні випробування міськими торгами та радянськими репресіями, коли бабці доводилося пішки долати понад 60 км за день через поля Катеринівки та Плоского, аби провідати дочок-студенток;

  • Слід у творчості: саме цими історичними стежками через Кудлаївку ходив герой роману «Останній герой» Олекса, а зображення старовинної стіни Кременецької академії прикрасило обкладинку книги «Інші двері».

Живий зв’язок часів і традицій

Попри насичену програму засідань у музеї Юліуша Словацького та розмови про актуальну українсько-польську співпрацю, місто залишає простір для власних ритуалів. Хтось, як професор Генрик Дуда з Люблінського університету, щоразу здійснює вечірнє сходження на Замкову гору, а Олександр Вільчинський має власну традицію — штурмувати Бону взимку найкрутішим «шляхом Кривоноса».

Кременець укотре довів: це не просто географічна точка на карті Тернопільщини, а потужне місце сили, де перетинаються минуле, сучасне, родинна пам’ять та велика українська культура.

Поширити:

Опубліковано: Георгій Гнатюк

Джерело: Тернопільська газета