«Багато хто каже, що я рідкісний. Але я вважаю себе звичайним. Просто хто хоче, той може. А хто не хоче, той перебуває в суцільному лінивстві» – наголошує отець Володимир Галак.

Отець-парох тамтешньої церкви Успіння Пресвятої Богородиці служить шостий рік.

«Познайомитись зі священником з Угриня пощастило цілком спонтанно, побачивши у Facebook-групах інформацію про виготовлюваний ним посуд з дерева. А на його сторінці – ще й посилання для термінового збору на авто для військових. Отже, волонтерить», – пише журналістка Алла Блаженко у виданні Чортків City.

Про волонтерство

«У нас все почалося, коли односельчани пішли служити. Виготовляли все, що було їм потрібно – «буржуйки», окопні свічки. Відсилали, відправляли, робили, купували дрони, машини, «старлінки». Проводили збори поміж громади – без жодних спонсорів. Нам вистачало закрити власні питання власними можливостями», – продовжує отець.

Також священник розповідає, що свого часу їздив у волонтерську поїздку на Херсон, двічі – на схід. Найбільш тривала – сполученням 3200 кілометрів лише в один бік, проте тоді вдалося «накрити» багато місць. Збори поміж охочими донатити задля наближення Перемоги тривають постійно.

«Маємо свій невеличкий запас, якщо виникає невідкладна потреба, активно дозбируємо. Оголошуємо збір в соціальних мережах, у храмі», – додає отець Володимир.

І тут же наголошує, що такою добродійною справою неодмінно разом з командою однодумців займатимуться і після Перемоги. Адже по війні багато людей потребуватиме допомоги також.
Ось воно, зриме підтвердження біблійного: не збідніє рука, що дає.

Вироби ручної роботи

Отець Володимир виготовляє предмети посуду, які і призначені для сервірування столу, і мають певну мистецьку цінність, тобто можуть використовуватися як оздоба в народних традиціях, за взірці декоративно-прикладного мистецтва.

 «У моїй експозиції є різні. І в міських сувенірних крамницях пропонуються. Призначені для всього. Там просто є специфічні термічні обробітки – тільки харчовими натуральними матеріалами. Тож з них можна їсти і перші, і другі страви, подавати їх гарячими – словом, все, що забажаєте. Цей посуд ідентичний порцеляні», – розповідає священник.

Також виготовляє вироби на індивідуальні замовлення, про що зазначає у себе на фейсбук-сторінці.

Виявляється, щоб зробити ось ці тарелі, миски, сільнички, підсвічники, треба докласти рук до окремих деревних порід, зокрема – груші, сливи, ясеня, дуба. Ну, й горіха, можливо, чи акації.

«У такому напрямку, як виготовлення посуду з дерева, я тільки почав пробувати сили. Але й столярую, і багато що ще роблю. Це от – художня різьба, правильніше сказати – художнє точіння деревини, художня токарка», – провадить душпастир.

Цікаво, що отець Володимир також виготовляє і столи, і табуретки, і деякі меблі – софи зокрема. Звичайно, абсолютно не в промисловому варіанті, тим більше тепер. Бо, відколи почалась велика війна, у нього в пріоритеті волонтерська справа.

Сув’язь талантів дісталась у генний спадок  Володимиру Галаці

Виготовленням посуду з деревини займався отець з 13-ти років, ще зі школи. Звісно, були й періоди паузи.

«Коли навчався в Київській православній богословській академії, там теж займався столяркою, знаходив до того час. Дивлюся, які виклики часу, що цікавить людей – те й виготовляю по можливості», – продовжує розповідати.

Якоїсь спеціальної технічної чи художньої освіти отець не має – жодної, крім духовної. Отже, самоук. Сув’язь талантів у нього закладено через «ниточку» по роду.

«У мене просто родина така: і художники, і столярі, і зварники. Тому всього потрохи вмію. І зварюю, і маю свою кузню, і споріднений з художньою ковкою. Багато що роблю», – додає душпастир.

Також отець розповідає, що його покійний дідусь був художником. Мріяв дістати професійну освіту, та в несприятливі до того часи народився – в 1947 році.

«Коли підростав, треба було гонити пасти худобу, а не вчитися. Дідусів батько (прадід отця Володимира) загинув, коли той мав лише чотири роки. Мати сама підіймала малого. Не схвалила синового вибору, не заохотила. Та гени «спрацювали» в наступному поколінні: художником-різьбярем став син дідуся – дядько отця. І брат мого співрозмовника також художник. «А я вже так, по столярці, мені те передалося», – підсумовує священник свою генеалогію.

Ну як тут не дійти ще одного філософського висновку, торкнувшись духовних начал? Без жодного сумніву, всі ми – інструменти в руках Божих, маємо свою ціль та призначення в житті, сказати б, навіть місію.

35-річного священнослужителя Володимира Галака, що родом зі с. Старі Петликівці на Бучаччині Всевишній щедро наділив цілою сув’яззю талантів, що, власне, й проявляється нині в його вправності і тямущості в багатьох ремеслах. І як добре, що отець, провадячи духовну місію, яка є визначальною для його особи, не закопав ті таланти в землю, а привільно сіє їх поміж людьми. Щось проросте, щось та й зародить. Аби лиш мир настав в Україні.