«Контрасти з відтінками іронії» – так називається дебютна збірка віршованих різножанрових творів Тараса Комаринського, літератора, журналіста, члена літературного об’єднання при ТОО НСПУ, члена НСЖУ. Автор добре знаний на Тернопіллі, оскільки друкується у місцевій пресі, альманахах «Подільська толока», «ЛітТерА». Його твори розміщені на різних електронних ресурсах. Іронічні вірші, ліричні, акроприсвяти, які ввійшли до збірки, розподілені між п’ятьма розділами і написані здебільшого впродовж останніх семи років. Замість післямови автор пропонує читачам поетичний твір під назвою «Іронічна поемка-небилиця про те, як я почав писати вірші». Як на перший погляд, тематика творів здається аж надто строкатою, але, перечитавши збірку, читач переконається у доцільності такого розмаїття.
Перший розділ має промовисту назву – «Рими, надиктовані сиренами», і відкриває його вірш, написаний 24 березня 2024 р., коли шок від усвідомлення того, що в країні жорстока війна з реальними жертвами й руїнами, ще не зовсім пройшов. Бо як ще місяць тому можна було припустити тверезо мислячій людині, що в пору новітніх технологій, швидкого розвитку науки і мистецтва можна убивати. А виявилося, що можна. Але повернуся до збірки. Перший розділ виводить образ ліричного героя як громадянина, патріота, «бійця» літературного батальйону. Зброя його – слово – гостре, влучне, безжальне, безкомпромісне, в’їдливе. Це слово сатирика. До речі, українська література починалася саме сатирою і продовжується до теперішнього часу певною мірою на ній. Згадаю хоча б Івана Вишенського, Григорія Сковороду, Григорія Квітку-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка… Ці та інші українські письменники немало зробили для розвитку цього жанру. «Та ж елемент гумористично-сатиричний, – писав Іван Франко, – дуже багатий у нашого народа. Його гострий дотеп, його сльозами проблискуючий сміх послужив за основу безсмертним творам…» Що стосується сатири Т. Комаринського, то вона характеризується винятково виразною окресленістю об’єктів, проти яких спрямований викривальний його пафос, різким емоціонально-оціночним забарвленням мови. Наприклад, у сатиричному памфлеті «Житіє святих і нечестивих» змальований образ головного ката України – «кадебіста», «претемного князя», який, хоча й оточений різними болячками, прагне увійти в історію як новітній завойовник. Для цього з усією ненавистю він очолює «тупу зомбовану орду» й веде на територію незалежної держави – нібито захистити «рускій мір». І його, наперекір здоровому глузду, підтримує намісник Бога на землі – «гундляве диявольське мурло». «А що на все це каже Бог? – запитує ліричний герой. І сам відповідає: «А Бог затіяв діалог, І, як завжди, лише з одним – своїм намісником земним».
Ненависть до ворога автор називає святою. Не вдаючись до повіршового аналізу, назву лише досить промовисті метафори: «кров стогне у жилах», «ненависть рветься із грудей», «зібрались скопом сили злі і б’ють громами», «на тілі нашої землі ятряться рани», «сонце принишкло в холодній зажурі і реквієм виють вітриська похмурі», «сп’яніла земля вже від надлишків крові», «чорніють дерева, обпалені горем». Мова віршів першого розділу багата й епітетами – як традиційними, так і самобутніми. Наприклад: «кривава війна», «негоєні рани», «гнітючі кайдани», «достойний одвіт», «трупи мерзенні», «косата помста», «криштальні сльозини», «переможний ключ», «смертоносний вкраїнський комар», «псячо-свинська вата», «кривавий москаль», «серце нажахане». У Тараса Комаринського мовно-зображувальні засоби різноманітні, і можна було б навести ще багато прикладів, але зверну увагу на контрастність, заявлену назвою книжки. Отож у першому розділі автор постає і як тонкий лірик. Прислухаймося до мелодії мови поета: «Місячний промінь в колисці жадоби гойдає срібну печаль». І на підтвердження того, що поруч з ненавистю в житті десь є ще любов і краса, автор закриває розділ воєнної тематики ліричною піснею «Вогонь кохання».
Буря ненависті ще не скоро вляжеться, адже кінця війни не видно, і літератор із своїм ліричним героєм пропонують читачам перепочинок від боїв, пропонуючи «Ліричний відступ» – таку назву має другий розділ книжки. У миті відпочинку які тільки думки не рояться у бійця! Одна за одною – мимовільні, миттєві й різні. Літературний герой розмірковує про барвисту мову кольору і звуків; про вишитий на сорочці генетичний код нації, котрий «дух зберіг народу; його обпікає жаль, що звертаємося до «Кобзаря» лише в березневі дні, а «якби Шевченкові слова були всім нам дороговказом, скінчилась би руїна вікова, країну сильну збудували б разом». Поет піднімає тему Чорнобильської трагедії, бо «смак того гіркого полину весь світ ще довго буде відчувати». Від тем насущних автор переходить до теми творчості, зокрема, висловлює вдячність Ліні Костенко «за мудрість серця, за вкраїнський дух». Далі автор переводить увагу читача на зовсім прозаїчну тему – електрики («Ода електричній енергії»), без якої «ми безпорадні». У цьому вірші так і заструміла фізична термінологія, а саме: кіловат, вольт, ампер, мирний атом, електрони. Від теми практичної автор перемикає увагу на древній Зборів, мальовничо описує природу, потім висловлюється про добро, від якого, як іронічно зауважує, «тільки збитки, толку немає». Тему взаємовідносин розвиває у байках «Свинячий бал», «Змія», у віршованих гуморесках «Про чорне піднебіння», «Манікюр», «Ідіот». Уважний читач зверне увагу, що автор здатен талановито розгорнути будь-яку тему, прив’язавши її до атрибутів щоденного життя. Так народилися вірші з прозаїчними назвами: «Парасоля», «Манікюр», «Календар», «Газета». У другому розділі представлена й особиста лірика, однак автор не зраджує собі і завершує його на лірично-гумористичній ноті. Вірш за віршем ліричний герой збірки підводить читачів до висновку, що життя – це контраст, створений роздвоєнням єдиного на дві протилежні частини (майже за законом діалектики):
Кожне світло породжує тінь,
Кожен «Янь» зустрічає свій «Інь»,
Усе, що гаряче, колись остигає,
А лузер хоч раз таки перемагає.
У кожному ангелі біс свій росте,
У всьому складному сидить щось просте.
Якщо ти біжиш, то готуйся упасти,
Бо наше життя – це суцільні контрасти.
(«Контрасти»)
А хто із шанувальників художнього слова не захотів би завітати до творчої майстерні мистця? Гадаю, що охочих було б немало.
Продемонструвавши читачам сатиричні, гумористичні й ліричні твори, ліричний герой запрошує до святая святих і там розкриває секрети своєї вдатності. Тож перегорну ще одну сторінку збірки і в третьому розділі під назвою «Слово про слово та про стосунки з мешканцями Олімпу» разом пориньмо в секрети поетичної творчості, з якими він ділиться з нами. Отже, дізнаємося, що ще поетом-початківцем ліричний герой розгортав словники, рахував розміри і ритм, дбав «про чистоту й колорит». Він зізнається, що не раз просив Музу «боронить від мату», а автора від плагіату. Знає ціну слів, шанує їх і, вірить, що в них такі ж долі, як у людей, і, вони, як люди, «по смерті йдуть у рай, бо за життя багато натерпілись». З гумором оповідаючи про своє віршування, ліричний герой «лікує» читача – знеболює його оголені нерви та допомагає пережити складні ситуації. Коли читач разом з ним усміхається, то відчуває в собі силу подолати стрес, розрядити збудження, повернути відчуття контролю.
Розділ збірки «Розмаїття» – це мозаїка тем і настроїв: від депресивно-святкового до шоколадково-цукеркового, від замріяного до приземленого. Однак ліричний герой прагне «розфарбувати» «розхристані ноти у яскраві живі кольори», аби вони «розганяли гризоти у холодні нудні вечори», бо надто багато «чорного смутку», який народжують чорні думки. І знову ж таки задля контрасту поруч з іскрометним гумором звучить зворушлива лірика:
Мерехтінням зоря ніжно погляд лоскоче,
Місяць щедро на землю ллє срібні струмки.
Заколисує темрява, склеює очі,
У повільному танці кружляють думки.
Хтось із читачів, мабуть, зауважить, що можна було б авторові розподілити твори цього розділу між попередніми, і від цього збірка не втратила б художньої вартості. Вважаю, що літератор зумисне виділив цих кілька творів, аби задовольнити різні смаки шанувальників художнього слова, адже, не забуваймо, що це дебютна книжка, тож автор презентує себе в різних іпостасях.
В останньому, п’ятому, розділі автор розмістив акровірші (поетичні твори, у яких перші літери кожного рядка, прочитані зверху вниз, утворюють слово, словосполучення або речення), присвячені письменникам та літераторам Тернопілля.
Погоджуюся з думкою редактора книжки Володимира Кравчука, що Т. Комаринський «завжди вдало вишукує літературу у собі, беручи за основу силабо-тонічне віршування. Написане ним здебільшого іронічно виважене, хоч і претензійне, а швидше споглядально підмічене». До сказаного додам, що в Тараса Ігоровича свій стиль, своя манера письма – виважена, делікатно-відверта.
Безперечно, «Контрасти з відтінками іронії» знайдуть шлях до читача, бо твори автора справді відрізняються самобутністю – як сатиричні, гумористичні, так і ліричні, в них прозорі образи, зрозуміла лексика та простий синтаксис. Читається книжка легко, її можна «ковтнути» за один вечір, а можна піднімати собі настрій «ковтками» час від часу. Читання цієї книжки – це чудова нагода посміхнутися і забути на деякий час про життєві негаразди.
Валентина СУДОМА,
с. Гаї-Шевченківські
