Ленінсько-більшовицький експеримент побудови «соціалізму» у вересні 1939 р. був перенесений на Західноукраїнські землі. Як відомо, фашистська Німеччина і московсько-більшовицька імперія у серпні 1939 р. уклали між собою союз про ненапад з секретним документом, який підписали Молотов і Ріббентроп. За ним було розділено сфери впливу окупації народів Європи. Як тільки на початку вересня 1939 р. Німеччина розпочала агресію проти Польщі, радянська армія Тимошенка 17 вересня перейшла Збруч і окупувала Східну Галичину.
У Збаражі в крамницях було багато тканини, взуття, одягу. Солдати це скуповували, раділи, що все дешево. За кілька днів спустошили всі крамниці. Найбільше люди потерпали, що нема мила, солі, сірників. На перших мітингах червоні комісари запевняли, що за фронтом, в обозі йде «лавочка», і всіх побутових речей буде вдосталь. Як виявилося згодом, саме найнеобхідніших товарів і не вистачало. Тоді з’явилася навіть сатирична пісенька: «Батьку Сталін, дай нам мила, бо вже воші мають крила». Частина інтелігенції, знаючи, що НКВС не пощадить свідомих людей – патріотів, поки кордон, тепер уже радянсько-німецький на р. Сян, не був належно облаштований, еміґрувала в окуповану німцями Польщу і в Німеччину.
Більшовицька пропаганда широко розрекламувала «возз’єдання» всіх українських земель в одну Українську державу і назвала цей акт «Золотим вереснем». Аби остаточно закріпити окупацію Галичини, і надати цьому акту видимість возз’єднання, 26 жовтня 1939 р. у Львові відбулися так звані Народні збори жителів Західної України, на яких прийнято рішення про встановлення радянської влади і про входження до складу УРСР. 2 грудня 1940 р. до складу УРСР включили також Північну Буковину. Тоді на всіх теренах західних земель сформували новий адміністративний поділ та утворили обласні, районні і містечкові органи НКВС, кадри для яких прислали із республік СРСР. У Тернопільській області було сформовано 36 районів з відділами НКВС – з тим розрахунком, аби наблизити села до районів і легше вести боротьбу з підпільною ОУН.
Радянська влада заборонила всі українські легальні партії, які існували при Польщі, громадські і господарські організації, зокрема «Просвіту», «Рідну школу», «Союз українок», «Сільський господар», юнацько-спортивні організації «Пласт», «Січ», «Сокіл», «Луг» та інші. Були закриті всі українські видавництва, у тому числі газети та журнали.
Почалися масові репресії проти інтелігенції, науковців, свідомих селян, студентів і священників. Більшовицька пропаганда навішувала свідомим українцям ярлик «українських буржуазних націоналістів». Відбулися масові арешти патріотів і депортації цілих сімей в райони Сибіру, Крайньої Півночі і Казахстану. Особливим трагізмом наповнилися сторінки історії Західної України напередодні та у перші дні війни, коли були перевершені всі звірства, сподіяні на Великій Україні у 1920-1930 роках.
Хвиля арештів захлиснула Західну Україну. Брали всіх, хто колись належав до будь-яких політичних, наукових, молодіжно-спортивних організацій або ж мали необережність висловити власну думку щодо подій у радянській державі. Перед війною 1941 р. такими людьми були вщент заповнені тюрми західноукраїнських міст. Десятки тисяч людей більшовицькі інквізитори розстріляли і помордували у найжорстокіший спосіб.
Масові катування та розправи відбулися у львівських тюрмах «Бригідки», «Замарстинів», на Лонцького, у дрогобицькій, івано-Франківській і золочівській тюрмах, на Волині. У тернопільській тюрмі було розстріляно і замордовано майже 1200 в’язнів, 1790 в’язнів етаповано у Магнітогорськ. У Чорткові розстріляно і замордовано понад 800 в’язнів, 954 в’язнів пішим ходом етаповано в Умань, де їх стратили. Багато в’язнів розстріляно і помордовано у Бережанах, Кременці, Бучачі, Копичинцях, Заліщиках, Підгайцях, Збаражі.
В’язні перед смертю зазнавали нечуваних мук. У багатьох в’язницях, де знайшли замордованих людей, були обладнані спеціальні камери для знущань з широким набором знарядь: щипців, кліщів, молотків, електричних крісел, спеціальних електричних ламп…
Як свідчать архівні дані, загалом у 1939–1941 рр. на теренах Західної України заарештовано понад 50 тисяч людей, 40 тисяч з них розстріляно або по-звірячому замучено в застінках тюрем. За 20 місяців окупації західноукраїнських земель депортовано у віддалені райони імперії близько 600 тис. осіб.
Як уже згадувалося вище, у чортківській тюрмі в останні дні червня 1941 р. більшовики розстріляли понад 800 в’язнів, а решту 954 живих 2 липня погнали на схід, у напрямку Умані. У розбитій же тюрмі люди побачили жахливе видовище. «У камерах було повно крові, навіть на дверях, бо я була з татом наступного дня. Тато мені сказав: оце ще один клаптик нашої історії, запам’ятай, що таке бачила», – розповідала М. В. Потикевич-Заболотна, медсестра УПА і поетка з Чорткова.
Трагічна доля спіткала політв’язнів пішого етапу «Чортків-Умань». Людей погнали в напрямку Скали-Подільської, далі – на Кам’янець-Подільський, Жмеринку, Умань. З цього етапу врятувалося лише кілька щасливців – Омелян Чернега з с. Мушкатівка, що на Борщівщині, Василь Росолович з Копичинців, Михайло Демків та Михайло Шевчук з с. Шидлівці (Гусятинщина).
Про той страшний липень Михайло Демків залишив такі спогади: «Нас виштовхали на тісне тюремне подвір’я, вишикували в колону і погнали до Збруча, на схід. З обох боків ішли насуплені конвоїри з карабінами і люті вівчарки, ладні будь-якої миті накинутися на кожного, хто лише спробує відділитися від гурту. До того ж, над головами постійно висіло погрозливе, важке, мов камінь: «Шаг влево, шаг вправо – расстрел!» А дорога нам стелилася воістину терниста. Ми йшли під сонцем, обідрані й голодні. Нас супроводжували вибухи бомб і гуркіт гармат, і ніде було прихистити голови та бодай трохи перепочити. За Кам’янцем-Подільським, наче навмисне, кинули нам по оселедцю і не дали ані краплі води. І чим далі ми ступали на схід, тим страшнішою ставала дорога. Голодні люди вибігали з колон, кидалися на бурячиння, горох, хапали недостигле колосся і нерідко розплачувались за це життям.
Чортківський етап прибув до Умані 19 липня 1941 р. Дійшли далеко не всі в’язні, 187 загинули в дорозі. Після виснажливого переходу люди не могли й рухатися, а на п’яти колоні наступав німецький фронт».
Енкаведисти вирішили усіх розстріляти. 31 липня 1941 р. заступник начальника тюремного управління Демьохін звітував начальнику управління НКВС СРСР, капітану держбезпеки Нікольському: «Этап следовал через пункты Камянец-Подольский, Жмеринку, Ситковцы, Христиновку, Умань. В пути следования при попытке восстания и убегов было расстреляно 123 заключенных, членов ОУН. В г. Умань по распоряжению военного прокурора фронта и зам. Народного комиссара госбезопасности Т. Ткаченко расстреляно и закопано 767 заключенных, осужденных и следственных по контрреволюционным статьям».
В уманській катівні лягли кістьми зовсім юні хлопці та дівчата віком 19-20 років, виснажені галицькі хлібороби, інтелігенція, встеливши трупами кривавий кремлівській шлях до соціалізму. Частина в’язнів перебувала під слідством і навіть не були засуджені більшовицькою владою.
На жаль, українська еліта і керівництво нашої держави після проголошення незалежності у 1991 р. не вивчили і не усвідомили уроків нашої трагічної історії і не скористалися передишкою після розпаду «Імперії зла», щоби збудувати повноцінну національну державу із сильними Збройними силами для захисту України перед знахабнілими азійськими рашистами.
Ігор ОЛЕЩУК
