Різдвяні свята для мене починалися від тієї ночі, коли під подушкою загадково шелестіло, а в хаті пахло мандаринами. Я обережно лізла рукою під подушку і радо сповіщала сонному братові:
– Вже прийшов!

Ми відкривали пакунки, і вся родина слухала, що то нам приніс святий Миколай, спання вже не було, тому в подальшому до нас Миколай приходив над ранок.

Після Миколая в нас розпочиналася підготовка до свят. Ми з братом навперебій колядували кожен свій репертуар. Хлопці мали вміти файну коляду для дівчат, тому мій брат старанно виспівував:

– Пасла Галюня чотири воли в долині, гей же в долині, перепілонька не скаже.

Мені, малій, завжди було цікаво, чого та перепілонька ніц не хотіла казати, але я намагалася не вдаватися в такі деталі, бо треба було встигнути навчитися ще свою щедрівку, і я дзвінко затягувала:

– Косив Володенько яру пшениченьку, бриніла коса коло покоса!
Наші перші слухачі і вчителі були дід Іван і баба Текля.
В переддень Святвечора вбирали ялинку. Вся хата наповнювалася запахом лісу, а ялинкові прикраси і вогники, що миготіли на ялинці, ніби сповіщали нам, що скоро станеться щось загадкове і незбагненне…

Ранок перед Святвечором розпочинався з тертя маку, то була ціла церемонія. Ми з братом по черзі тримали макітру, а тато старанно тер мак, а потім ми лизали макогін.

– Не лижи макогін, бо чоловік буде лисий, – казала баба. Але мене то ніколи не зупиняло.

На кухні кипіла кутя, і ми, малі, чекали, коли ж то вже її приготують, щоб спробувати. Потім пекли пампухи з рожею і маком. Всі до вечері постили, але нас, малих, то не стосувалося. Нарешті на небі засяяла перша зірка.

– Дай Боже, добрий вечір! – то дідо вніс до хати дідух.

– Дай Боже здоров’я! – відповідали.
Тут починалося найцікавіше дійство, поки дідо розкладав на столі сіно, ми з братом, під чітким бабиним керівництвом, сиділи під столом на запашному сіні, яким була вистелена підлога, і квокали, бекали, мукали, щоб у новому році велася господарка.
Дідо клав на стіл калач, запалював свічку, і вся родина ставала на молитву.

– Отче наш, Ти, що єси на небесах, – урочисто провадив дідо.
Мені здавалося, що в ту мить свічка світила яскраво-яскраво, а маленький Ісусик був десь зовсім поруч.

Спочатку всі куштували кутю, а тоді вже можна було їсти інші страви.
Вечеря обов’язково завершувалася колядою:

Бог ся рождає, хто Го може знати!

Ісус Му імʼя, Марія Му мати…

На столі залишали кутю, бо душі померлих родичів прийдуть на вечерю.

Тато повів брата колядувати до родини, а я залишилася вдома і мріяла собі, як наступного року піду щедрувати до баби Зоськи і до свого хресного – вуйка Гриця, як голосно і файно защедрую:

– Приготуйтеся, пане господарю, буде Христос на вечері!…
Минули роки, вже давно нема баби і діда, та дух Різдва я бережу, як скарб мого роду. Пахне запашне сіно, під столом квокають вже онуки, а на столі обов’язково залишається кутя для померлих родичів, бо нині:

– Ангели співають, Христа витають.
Чудо, чудо повідають…

Галина КУХАРИШИН