Запитання майже риторичне, і відповідь відома заздалегідь: та правда у кожного своя, отож набереться… отак з декілька мільярдів. Істина – вона, як стверджують, одна-єдина, а от правду кожен тлумачить так, як йому це зручно і вигідно. Якийсь вуличний хуліган, приміром, починає викладати на допиті чи на суді події кримінального випадку від того моменту, коли  йому хтось дав по пиці, упускаючи всі свої попередні діяння. І з отого окремо взятого епізоду виходить, що він ніякий не вуркаган, а безвинно звинувачена овечка…

Така філософія приходить в голову вже в спокійній домашній обстановці, майже через годину після того, як на пішохідному переході (!) на  пожвавленому міському перехресті на мене мало не наїхав на повній швидкості бус.  Шлунок досі пам’ятає оте неприємне відчуття що  заскочило у нього в той момент. Це досить пожвавлений перехресток з кількома рядами автівок, що рухаються з різних напрямків, і мене, зізнаюся, навіть дивувало, як доля досі вберігала від подібних трапунків. Тепер же ця примхлива пані, вочевидь, вирішила виправити це своє упущення. А ще подумалося: ти можеш будувати якісь плани на близьку і віддалену перспективу, але достатньо одного отакого моторизованого ідіота, як всі вони можуть полетіти шкереберть…

Але найцікавіше не те. Найцікавіше – що ми з водієм жестами практично на рівних доводили свою правоту. Я показую йому однією рукою на «зебру», даючи зрозуміти, що перевага в даному випадку на моєму боці, а другою – інстинктивно щосили махаю рукою з порожнім пластиковим бідоном для води. «Шоферюга» ж також, з повним усвідомленням власної правоти (ну, яке я мав право ступати на «зебру», не пропустивши його?!), щось махає мені рукою, показуючи на той же перехід.

Ми залишилися кожен при своїй думці.

Цього разу мені, можна сказати, пощастило.

А отже, ще буде нагода зіграти в «російську рулетку» на цьому переході наступного разу…

Ігор ДУДА