Недавно розмовляв з однією літераторкою, котра відверто заявила, що її не цікавлять твори про тоталітарну епоху, які написані після неї. Коли б йшлося про світосприймання однієї людини, то можна було б не звертати уваги на цю думку. Але, на жаль, маємо симптоми того, що таке сприймання стає популярним серед деяких патріотично налаштованих поціновувачів художніх текстів. Це пригадалося, коли читав другу книгу історичного роману-хроніки «Вирівнювання Збруча» Олега Клименка з Тернополя. Адже переді мною з’явився
твір, проти якого виступає моя співбесідниця. І мені сподобалася написанка про масові репресії супроти наших краян органів НКВС-НКДБ перед вибухом радянсько-німецької війни.
Чому? Перш за все тому, що «прицвяхувала» до тексту не лише його актуальність, а й достовірність, бо чимало подібних фактів наповнювали різні видання. А з другого боку, не залишила поза увагою неординарність написаного з виражальницької «дзвіниці».
Саме на неї хочу спершу «вилізти», намагаючись оцінити написане і, зрозуміло, зупинитися на літературних тропах, слововиявах, пейзажності, діалогічності та інших мовленевих царинах. Хоча і усвідомлюю, що дехто почне пашталакати: мовляв, ці аспекти є важливими для поезії, а прози вони не стосуються.
Та заперечення, як мені здається, не буде вагомим, якщо не підтвердити його очевидностями. Й цю роботу почну з літературних тропів, серед яких бачимо метафори, епітети та порівняння.
Cкажімо, про метафоризм думкування так багато говорять вислови на кшталт: «іронічна мова дівчини розбивала на кавалки його самолюбство», «у шибки вікон просився тихий весняний дощ», «їх дурнувату зграю (хмари – прим. І. Ф.) гнав батогом північний вітер» . Переплітаються реальність й уява у фразах: «світанок перемішав світло та тінь», «густа сльота клейковиною полоскала тернопільські вулиці», «пізня осінь уже
димілася на горизонті»… До речі, відлуння метафоричності, як дехто вважає, є й у деяких епітетах. Зокрема,
згадаю про «шибку її очей», «осені намисто», «cпину її завдання», «вир недовіри», «будильник його підозрілості», «неосяжні обійми нескошеної трави». Вони надають
привабливості тексту. Не заперечу того, що на їхньому фоні бліднуть такі
буквосполуки, як «перший весняний грім», «гидке почуття», «гіркий присмак», які подають надто типову картину. Але не бачу доцільності дорікати за це автора, коли слововживання продиктоване контекстною
доцільністю.
Розмисли про неї залишаються актуальними, коли заходить мова про порівняльність, яку завжди розділяю на просту і складну. Перша з них, правда, має дві частини. Адже існують тропи зі
сполучниками і без них. Сполучниковість, зосібна, є характерною для твору: «вицвілий, як стара світлина», «голова була несвіжою, ніби його власний монстр зіпсував повітря», «постукав у двері, ніби пошкрібся», «він у мене, мов актор на пенсії».
Дивовижжя мовленевого гатунку приховує у собі і
непростість. Їх мені хотілося б бачити частіше. Але водномить розумію, що автор боїться «переборщити». Хочемо того, чи ні, а саме цього вимагає логіка історичного роману-хроніки.
Між іншим саме ця дивовижна мовленевість допомагає
ліпше збагнути сюжет твору. А він є таким. Після «золотого вересня» 1939-го в Тернопіль приїжджає оперативна група НКВС на чолі з Олександром Вадісом, який згодом стає начальником чекістів краю. Автор скрупульозно описує усі їхні кроки від 17 вересня 1939 року до 25 червня 1941 року.
Колоритною фігурою бачиться Степан Ястребчиков. Але ще більше серця читальників прикипають до Петра Каширіна. Зізнаюся, що коли вперше «зустрівся» з ним на початку книги, то чомусь подумав, що саме на ньому письменник сконцентрував увагу. І не помилився, бо Олег Клименко, провівши дійову особу «колами чекістського пекла», розповідає про повернення колишнього оперативника й студента на наукову стезю та приїжджає у Тернопіль, де колишній агент НКВС «Ерос» просить допомогти поліпшити життєві умови його доньки, бо він колись боровся з українськими буржуазними націоналістами.
Інтригу (в доброму розумінні цього означення) створює і його
роман з агенткою НКВС «Красунею». Він (варто, мабуть, не оминути цього) виписаний рельєфніше, ніж кохання Анджея Коверського і графині Крістіни Скарбек, а також польських підпільників Елеонори Пташек та Альфонса Клотца. Хоч вони викликають більшу симпатію. Не вважаю водночас це недоопрацюванням автора. По-перше, кожен має свої взорування на ту чи іншу ситуацію. По-друге, чи варто дорікати прозаїкові, якщо вони описані з великою достовірністю?
Варто, мабуть, згадати й про інших дійових осіб твору, хоч «знайомство» з ними накриває душу гидливістю. Це, зокрема, стосується чекістів Фрідланда, Положинського, Тряпкіна. Певною мірою це стосується Блюменфельда, Маковецького… До речі, про їхні долі можна здогадатися і без епілогу, хоча він став неодмінним для твору і розставляє всі крапки надій і в цій історії.
Ще один цікавий нюансик. Перед нами, образно мовлячи, пропливає книга-корабель з багатьма постатями. Але тут усіх підстерігає неоднозначність. Дивина? Ні! Адже у творі існують згадки про осіб, котрі вже потрапили на пера письменників, публіцистів та науковців. Це стосується рядків про Анастаса Мікояна, Лева Мехліса, Павла Мешика, Володимира Деканозова, Ізраїля Леплевського, Степана Шухевича… Але водночас маємо також споминання про Якова Шарабурка, Едварда-Бернарда Рачинського, Йосипа Орбелі, Ірину-Богдану Яросевич, Кароліну Лянцкоронську, Петра Гудимовича, Олександра Чоботова, які чи не вперше з’являються на сторінках художнього твору.
Є й тут несподіванки, які здебільшого мають особистісний характер. Скажімо, колись читав роман «Чотири танкісти і пес» польського письменника Януша Пшимановського, бачив фільм за цим твором. А з написанки краянина вперше дізнався, що в ті часи він був в’язнем табору для польських військовополонених у Чорному Острові теперішньої Хмельницької області, де умови утримання були жахливими. І відразу уяву сколихнув один спогад. Уже не вперше Олег Клименко відкриває незнане для багатьох. Скажімо, в «Розчахнутій булаві» він згадує про Катинську трагедію і називає відомих польських військовиків Анджея Кучека, Станіслава Галлера, Ксаверія Черницького, Мечислава Сморавінського, яких тоді розстріляли чекісти. Ще, мабуть, варто згадати, що у романі трилогії «Вирівнювання Збруча» йдеться про повстання в Чорткові в січні 1940-го, розголос про яке намагалися не допустити більшовики, але це їм не вдалося.
Наголоси на непростостях україно-польських відносин? Чи потрібні вони тепер, коли повномасштабна війна русні проти України помітно розпогодила стосунки із нашим західним сусідом? Вже уявляю, як гнівно розмахують руками деякі вітчизняні перестрахувальники. Та впевнений, що дуже потрібне повернення до болючих тем. Бо історія змушує повторювати стару істину – доки пам’ять живе, то повторення біди не буде.
Згадаю ще про один аспектик. Роман-хроніка – художня реконструкція віддалених у часовимірі подій з історії нашої області. І через це вона може зацікавити краєзнавців. Сподіваюся також, що ще одним свідченням шукань стане «Меч Германаріха» – третій заключний твір трилогії «Вирівнювання Збруча», який незабаром вийде з друку.
Ігор ФАРИНА
