У номінації «Серце медицини» перемогу здобув Віталій Гакало, студент Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського.

Ця відзнака стала не просто визнанням його майстерності, а символом невтомної самопожертви заради України та її захисників.

Скромний і щирий молодий чоловік  зізнається, що радіє цій честі, але справжньою нагородою для нього є кожне врятоване життя, кожна мить, коли він може бути корисним своїй країні.

Віталій народився в мальовничому селі Заруддя Збаразької міської громади, де з дитинства вбирав просту мудрість: допомагати іншим – це природно. Його дядько, медик швидкої допомоги, став для нього прикладом.

«Я бачив, як він рятує людей, як із теплом спілкується з ними, і зрозумів: хочу бути таким, як він», – згадує Віталій.

У восьмому класі він твердо вирішив пов’язати життя з медициною. Після закінчення Кременецького медичного коледжу в 2020 році він не гаяв часу: через два тижні після отримання диплома вже працював фельдшером у Центрі екстреної медичної допомоги в Тернополі.

«На «швидкій» кожен виклик – це нова історія, новий виклик. Це тримає в тонусі, змушує мозок працювати», – розповідає він із вогником в очах.

Його гіперактивна натура не дозволяла зупинятися. Віталій вступив до ТНМУ, щоб стати лікарем, і з головою поринув у вир навчання, поєднуючи його з нічними змінами на «швидкій» і волонтерством.

«Тернопіль заряджає енергією, а університет надихає. Наша група – як сім’я, до речі, я її староста», – ділиться він із гордістю.

Часу на сон майже не залишалося.

«Не знаю, звідки беру енергію, але її вистачає»,  – сміється Віталій.

Коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, Віталій не вагався ні секунди.

«Побачив черги в магазинах, пропущені дзвінки, звернення президента – і зрозумів: треба діяти», – згадує він.

Спочатку його попросили залишитися в Тернополі, адже потік переселенців і викликів «швидкої» вимагав рук. Але стояти осторонь він не міг. Хлопець волонтерив, допомагаючи переселенцям із житлом і продуктами, а згодом приєднався до батальйону «Госпітальєри», щоб рятувати життя на передовій. Першими місяцями війни він брав участь у спробі евакуації поранених із Маріуполя.

«Ми зібралися в Запоріжжі, але колону не пропустили. Тоді ми забрали поранених із місцевих шпиталів і привезли до Тернополя», – розповідає він. Цей досвід лише загартував його рішучість.

Узимку 2024 року Віталій провів два місяці на Донеччині, працюючи в найгарячіших точках – Бахмуті, Лимані, Рай-Олександрівці, Невському. Умови були екстремальними: вибухи, уламки, нестача води.

«Вода закінчувалася найшвидше. Без неї важко – ні помитися, ні попити», – згадує він.

Але ці труднощі відступали перед його місією. Досвід «швидкої» допомагав діяти блискавично, адже на фронті кожна секунда – це чиєсь життя. Одного разу, коли по стабпункту вдарили з «Урагану», Віталій із колегами залишився біля поранених, попри загрозу другого удару.

«Пилюка стовпом, вікна повилітали, але ми працювали», – каже він.

Найяскравіший спогад – реанімація 20-річного бійця, яка тривала 46 хвилин.

«Ми були виснажені, але не могли здатися. Коли серце запрацювало, радості не було меж», – згадує Віталій із теплом.

Під танковими обстрілами, серед «Градів» і авіабомб, він рятував життя, не думаючи про страх. Фронт не лише загартував його, а й показав, ким він хоче бути – травматологом.

«Мені подобається працювати з травмами. Це моє», – переконаний він.

Досвідчені лікарі, з якими він працював, запросили його до операційних, і Віталій мріє скористатися цією можливістю.

Поза фронтом Віталій не зупиняється. Він допомагає дітям-переселенцям, організовуючи ігри, щоб повернути їм радість.

«Вони бачили війну, їм потрібна підтримка», – пояснює він.

Студентам він радить не нехтувати теорією, бо без неї практика – лише пів справи.

Його мрія – пройти інтернатуру з травматології та представляти Україну на міжнародних конференціях.

«Наш досвід унікальний. Хочу показати, що ми – сильна нація з сильними медиками», – каже він із гордістю.

Зоряна ДЕРКАЧ