Нині він один з найоригінальніших співаків української естради. П’яте десятиліття чесно і напрочуд плідно творить на ниві нашої культури. На його піснях виросло вже не одне покоління, адже він був серед першовідкривачів і зачинателів нового естрадного напрямку. Природа наділила його великим талантом, він же ж віддає його до краплиночки своєму рідному народові.

Скільки його пісень назавжди залишаться в неповторному виконанні співака! Не одна з них поповнила золотий фонд національної пісенної класики. “Верховино, мати моя” Іван Попович заспівав на прохання Василя Зінкевича. “Це твоя пісня, вона чекала тебе, – стверджував правду своєму побратимові. – Де б її не співав, там гори чують сина справжнього. І вони відлунюють його неповторний голос – дорогоцінний скарб. Хочу тобі, Йванку, сказати, що твій голос – це є справжній твір мистецтва!”

Шляхетність, глибина знань, дотепність, надзвичайна простота у спілкуванні, інтелігентність – все це в характері Івана Поповича. Він великий життєлюб і патріот, колоритна постать в українській культурі, один з найкращих її діамантів. Завжди був символом Карпат, голосом їхньої волі та любові. А ще він – щира душа, яка завжди несе людям добро. Його шанують не лише за талант, а й за людяність.

“Мені неодноразово пропонували стажування в “Ла Скала” і майбутнє, пов’язане з оперою. Але пішов у естраду. І не жалкую”.

– Хоча народився в Закарпатті, другі мої (мистецькі) уродини відбулися у Львові, де отримав творчу путівку в життя, – твердить артист. – Після закінчення Хустського культосвітнього училища мав страх, що не вступлю до Львівської консерваторії. Слабенькою була підготовка. Та й для мене – сільського хлопчини – Львів видавався Нью-Йорком і Ріо-де-Жанейро разом узятими. Де я там у горах міг мріяти, що закінчу консерваторію і навіть сам буду в ній викладати?! Починав у Дрогобицькому педінституті, де два роки провчився на музично-педагогічному факультеті.

“Іван Попович разом зі мною, співав у знаменитому фольклорному заслуженому ансамблі пісні і танцю “Галичина”, де була дуже солідна вокальна школа. Ми навчалися на музпеді в Дрогобичі (там мене чудовий викладач вокалу Микола Копнін муштрував з італійської манери співу), а потім у Львівській консерваторії, – повертається в ті роки Мар’ян Шуневич. – З Іваном частенько співали в дуетах і отримали прізвисько “Шуня і Пуня”. Так сталося, що Борис Шарварко запросив нас обох 8 березня 1972 року на спецконцерт у столичний палац “Жовтневий”. І там ми не тільки побачили наживо вижницьку самодіяльну “Смерічку” Левка Дутковського, а й відчули, що таке справжня популярність. Назарій Яремчук і Василь Зінкевич співали “Червону руту”, яка завойовувала світ, п’ять разів “на біс”! Таким був неймовірний успіх – як юного Володі Івасюка, так і молодого Левка Дутковського та його дітища “Смерічки”.

– Мені неймовірно пощастило: мене помітив славетний Микола Філаретович Колесса, – розповідає Іван Попович. – Так потрапив у Львівську консерваторію, відразу на другий курс. Навчався на двох факультетах – диригентському в Сергія Амбарцумяна та вокальному в Павла Кармалюка і Марії Байко. Що цікаво, вже тоді Кармалюк неодноразово казав: “Покинь диригування, все одно з тебе вийде оперний співак. Гарантую, що будеш стажуватися у театрі “Ла Скала”. Дякуючи Богу, маю голос, можу співати й без мікрофона. Коли ще був молодий, вперше поїхав до Нью-Йорка і виступив в ООН. До мене підходили японці і дивилися, чи немає на моїй спині якогось підсилення.

Василь Зінкевич неодноразово мені говорив: “Івасю, скільки разів тебе просив іти в оперу, а ти не послухав мене – у тебе ж класичний оперний голос”. Зінкевич – порядний хлопець, великий інтелектуал, з ним цікаво бути всюди: і на сцені, і поза нею. Так, мені неодноразово пропонували стажування в “Ла Скала” і майбутнє, пов’язане з оперою. Мені “світила” й кар’єра диригента, навіть стажувався у хорі Верьовки. Але зваживши усі “за” і  “проти”, вибрав третє – пішов у естраду. І не жалкую. В опері не бачив себе примою, а дублером не хотів бути. Треба було бути Анатолієм Солов’яненком або ніким…”

 

“У трембітоньку заграю,

Заграю, загуду,

З своїм рідним, милим краєм

Розмову поведу…”

– У нашій родині лише мій дідо-самоук грав на скрипці, мав стосунок до музики, його любило все наше село. Тато мій – Дмитро – починав із шахти, а вже ближче до пенсії працював у торгівлі, – розповідає Іван. – Був роботящим, їздив по різних краях. Ми мали гарний будинок. Оскільки в селі не було приміщення для магазину, його розташували у нашій хаті. І мама, і тато там торгували, а інколи і я долучався. Батько мав дуже гарний голос, він вирізнявся ним у церковному хорі, думаю, що в нього цим удався. Мама Олена важко працювала на різних роботах. Як і всі матері, намагалася заощаджувати. Мені пощастило зі старшою сестрою Марічкою, між нами різниця дев’ять років, тож вона для мене була і залишилася всім. Так сталося, що й дружина у мене – також Марічка.

Гей, Марічка–чічка, моя Марічка!

У нас цього року рубінове весілля (40 років разом!), хто зна, чи все було би, так, як є і чи я би відбувся, якби не Марічка!..

Мої батьки навіть не знали, що таке консерваторія. Коли мама прочитала мого листа сусідці й та взнала, що я перевівся в якусь “конзерваторію” (закарпатці частенько замість “с” вживають “з”), наївна жінка сказала: “От добре тобі, Олено, тепер конзервів вдосталь будеш мати”.

Змалечку полюбив народну пісню. У селі її співали всюди і завжди. Лунала вона на широких полонинах, на весіллях, на свята. А голоси які! Почуєш і здивуєшся. Пісенна мода змінюється, а народна пісня, виплекана віками, залишається. Вона, немов коштовний, дбайливо відшліфований добрим майстром діамант, виграє своїми гранями, приваблює, зачаровує… Феномен!

Десь з середини 1960-х років знав Михайла Машкіна. Пізніше з Михайлом Васильовичем частенько зустрічався на різних мистецьких заходах. Коли трапилася трагедія, і він пішов з життя, вирішив, що неодмінно заспіваю “Верховино, мати моя!” в естрадному варіанті. Тепер ця пісня улюблена і одна з найкращих та найдорожчих у моєму репертуарі.

У трембітоньку заграю,

Заграю, загуду,

З своїм рідним, милим краєм

Розмову поведу.

Верховино, мати моя,

Вся краса чудова твоя,

Вся краса твоя чудова

У мене на виду!

 

“Те, що робилося у пісенному Львові на початку 1970–х, Києву навіть і не снилося”.

– До зародження і паростків української естради, і це слід визнати, більше долучився захід України, аніж столиця. Мабуть, свою роль відіграла прикордонна зона, близькість до Європи, – визнає співак. – У ті часи в рідному Закарпатті дивився трансляції з найвідоміших європейських естрадних імпрез і насолоджувався своїм кумиром угорцем Яношем Коошем. У Києві “погоду” зробив ще на початку 1960-х екс-тернополянин Ігор Поклад своєю “Коханою”. Усі ж сили були зосереджені в Галичині та Буковині: Мирослав Скорик, Богдан Стельмах, Богдан Янівський, Володя Івасюк, Левко Дутковський зі “Смерічкою”, а потім Львів з “Арнікою”, “Медікусом”, “Ровесником”, “Ватрою”…

Те, що робилося у пісенному Львові на початку 1970–х, Києву навіть і не снилося. Я час від часу співав з “Медікусом”, “Арнікою”, потім зорганізував “Ровесник”, який переріс у четвертий склад “Ватри”. Переломною творчою подією для міста в ті часи став переїзд з Чернівців Івасюка. Ми з Володею вперше в чоловічому дуеті зробили запис “Водограю”.

Познайомилися у консерваторії, Володя був старший від мене всього на 50 днів. Перше, що сказав: “Старий, не хвилюйся, будемо навчатися разом”.

Слід відзначити його суперпорядність. Тоді дуже добре платили авторські гонорари. Володі прийшло повідомлення про нарахування йому гонорару за мою пісню “І сопілка, і цимбали”, яку помилково приписали йому. Буковинець вибачився за когось і справедливо віддав належне мені.

 

“Але ти, мадяриско, взяв “верх”, я би так не зміг!”

– 1973 року я став лауреатом Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Берліні. Анджела Девіс подарувала мені там червону гвоздику і сказала: “Вона буде тебе оберігати”. Згодом виходив на сцену в білому костюмі з червоною гвоздикою в петлиці. Гарна квітка, яку більшовики чомусь визнали революційною, стала моїм талісманом, – зазначає Іванко. – Після повернення з Берліна перший раз побачив “Смерічку” Левка Дутковського, яка мала перші професійні концерти у Львові. Купив квиток і в переповненому залі філармонії кайфував від кожної заспіваної пісні, від костюмів, від невимовно святкового дійства! На фоні тодішньої радянської естрадної сіризни, “Смерічка” дихала чистим карпатським джерельним повітрям, весь виступ – екологічний, справжній озон!

Під емоційними враженнями перебував дуже довго. Лише через кілька років усвідомив і зрозумів, що “Смерічка” – плід величезної титанічної праці Левка Дутковського. Для мене вчитель Назарія відкрився тоді, відколи сам почав керувати різними ВІА, лише тоді зрозумів його. Коли ти все робиш сам: організаційні питання, побутові, пишеш пісні, навчаєш співати (та ще й когось без елементарних музичних знань), вирішуєш море нікому не потрібних проблем, марнуєш час… І найбільш болюче – невдячність. Зради!

Я пройшов те саме, що й Левко. І нині в поклоні знімаю перед ним капелюха. За зроблене. І за зроблених!

Ми здружилися з Назарієм Яремчуком. Тоді все наше естрадне покоління жило спільними проблемами, негараздами, всі трималися вкупі, допомагали один одному. Не можу сказати, що нашими концертними майданчиками була лише Галичина. Я був свідком того, як нас з Назарчиком з аншлагами приймали інколи два дні поспіль стадіонні аудиторії на Сході України. Чи це були шахтарі Донецька, чи Кривого Рогу, чи деінде – завжди море квітів, океан овацій. Я співав перше відділення, Яремчук – друге.

Він не визнавав співу під фонограми. Навіть важкохворий собі не дозволяв такої вольності. Вважав подібне великим гріхом. Не раз зауважував, як він тихенько і уважно з-за лаштунків слухав мої виступи. А потім коментував почуте і побачене: “Але ти, мадяриско, взяв “верх”, я би так не зміг!” Ніжно називав мене мадяриском, на що я ніколи не ображався, на нього не можна було ображатися… Він ніколи не брав пісень, яка йому не підходили: великі верхи чи недосяжні низи. Співав тільки під свій голос.

 

“І в цимбали свої сонце радісно б’є,

Едельвейсом цвіте Закарпаття моє…”

– 1965 року закінчив Ужгородський університет, Працював у видавництві “Карпати” міста Ужгород. Закарпаття мені стало рідним, і тому хотілося чимось віддячити цьому самобутньому краю. Оскільки Іван Попович є народно визнаним героєм Закарпаття, написав для нього декілька пісень, – свідчив поет–пісняр Анатолій Драгомирецький, який 1966 року написав вірша до пісні “Очі волошкові” на музику Степана Сабадаша. – Іванко взагалі дивовижна людина, дуже мудра і дуже талановита. Коли він співає, глядач десятиліттями визнає, що його голос лікує душі. Так він написав на мої тексти прекрасну музику до “Василини” та “Закарпаття моє”.

Рідні гори мої, синє диво дібров,

Із далеких доріг знов до вас я прийшов.

І смереки старі обійняли мене,

Попекли, як колись, знов зеленим вогнем.

І в цимбали свої сонце радісно б’є,

Едельвейсом цвіте Закарпаття моє…

 

“Більше між нами розлук не буде, 

Я хочу, мила, щоб ти це знала…”

– 1986 рік. Я працював у Києві, мешкав тоді у двокімнатній квартирі на Оболоні, – розказує Іван Попович. – Якось пролунав домашній телефон і з того боку почув такі слова: “Іванку, я написав прекрасну пісню, відчуваю, що буде шлягер. Пропонував Дмитрові Гнатюку і Назарієві Яремчуку, але вони відмовили. У мене таке відчуття, що тільки ти можеш дати їй крила”. Що мав відповісти: “Бери пляшку, пожартував. Приїжджай, чекаю!” Коли на моєму порозі вранці з’явився Богдан Грицак, перше, що запитав: “А пляшка де?” Він розвів руками: “Віддав провідникові потяга, не було квитків, добре, що погодився взяти…” “Не переймайся, будемо мою пити”. Богдан, прикарпатський самородок з Івано–Франківська, мав чимало талантів – поет, композитор, співак, і самобутній художник. Який сніданок, спочатку пісня! Гість наспівав мені народжене:

Небо осені жде, вже отави покошені,

Їй пора вже прийти та чомусь припізнилася.

Ти прости, що приходжу до тебе непрошений,

Чує серце моє наші долі зріднилися.

Сонце ласкаве землю голубить,

Весну кохання до нас прислало,

Більше між нами розлук не буде,

Я хочу, мила, щоб ти це знала…

Богдан справді відчув, що в цій пісні “щось є”. Того ж дня в столичному Будинку звукозапису зробили аранжування і відразу записали “Розлук не буде”, не підправляли жодного слова. Через рік студія Укртелефільм знімала музичний фільм “Розступіться, зелен–гори”, де вона була серед тих творів, які я відібрав. Вдалася прекрасна пісня, яку не тільки співаю я в кожному концерті, її полюбив і уже майже чотири десятиліття співає наш народ. Не проїдається, не набридає, бо справжня. Народився прикарпатсько–закарпатський хіт київсько–івано–франківського розливу!

 

“Золото Карпат, золото пісень,

Я несу до вас у святковий день…”

– Восени 1997 року я пішов по гриби. Стрункість дерев, різнобарв’я улюбленої пори року і краса лісу мене надихнули, – каже поет Василь Кузан. – Щось собі наспівував, але цілісного тексту не було. Ідея мучила мене кілька днів та ночей. І таки вирвалася на папір. Весь текст, майже без правок, був записаний хвилин за п’ять. Ну, може, десять. Кілька днів носився з піснею і наспівував її собі при нагоді і без нагоди. Але комусь запропонувати не вийшло. Допоки не настало 20 квітня 1999 року, напередодні п’ятдесятиліття Івана Поповича, зателефонував Степан Гіга. І каже: “Іванові після завтра п’ятдесят. Він робить ювілейні концерти в Ужгороді та в Іршаві. Ми ж підем його вітати, а подарунок? Квіти і шампанське – то банально. Може пісню зробимо?” Я пообіцяв подумати. Проте через кілька хвилин згадав про “Золото Карпат”. Текст диктував Степанові по телефону.

Десь через годину Гіга набрав мене і проспівав у трубку, супроводжуючи спів грою на фортепіано. Я був у захваті. 21 квітня на студії в Ужгороді записували фонограму. Саме туди Степан Петрович запросив Івана Дмитровича. І подарував йому пісню, не дочекавшись завтрашнього концерту. І правильно зробив, бо Поповичу пісня так сподобалася, що він і відкривав, і закривав нею свій ювілейний концерт. Відтоді традиційно – всі ювілейні концерти.

У полоні міст, мерехтінні літ

У душі вогонь, за плечима світ,

Де гладкий асфальт, мов карпатський бук,

І летить печаль, мов трембіти звук.

Золото Карпат, золото пісень,

Я несу до вас у святковий день.

Хай вони дзвенять, хай лунають і

Щастя і любов будуть на землі…

 

“Мені 75! Ніяк не повірю, може, 57! Адже чуюся в душі ще юнаком”.

У лютому воєнного 2024 року в Львівській Опері співак відзначив піввіку творчої діяльності, а 22 квітня всі Поповичі світу матимуть нагоду малинько упити за 75-ліття того, кого Господь наділив великим талантом. В Ужгороді, на батьківщині, відбудеться його ювілейне дійство. Як і до Львова, приїде Василь Зінкевич, будуть його вірні друзі-земляки.

“Мені 75! Ніяк не повірю, може, 57! Адже чуюся в душі ще юнаком, – резюмує улюбленець мільйонів. – Ніколи не зупиняюся на досягнутому, завжди маю море планів на майбутнє. Не можу сказати, що чогось аж такого досягнув, ніколи не шкодував за пройденим. Якби сидів вдома перед телевізором, був би хворий. Робота дає мені енергію, як і раніше. Най усьо золото Карпат освітлює вашу спільну долю, люди добрі, рідні українці. Будьте завжди близько до Бога на рідній, Богом обраній для нас Україні. Гей! Разом і тільки разом ПЕРЕМОЖЕМО!!!”

       Українська пісня (1) (1)