Вони моляться, вислуховують, підтримують теплим словом, а іноді просто мовчки сидять поруч у бліндажі. Військові капелани працюють там, де людська психіка зазнає найбільших навантажень — на передовій, у шпиталях та під час ротацій. У лавах 123-ї окремої бригади безпілотних систем ЗСУ «Код Оріона» духовну службу несуть представники різних церков: родом із Тернопільщини отець Василь Борисевич та отець Валерій Бабич. Обидва з перших днів повномасштабного вторгнення взяли до рук зброю, а згодом стали «лікарями душ» для своїх побратимів.
Особливості капеланського служіння, виклики фронтових буднів та питання віри на передовій — у матеріалі. Оригінальна стаття Укрінформ.
«Був готовий понести духовне покарання, але не пустити ворога до своєї хати»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, уродженець Тернопільщини отець Василь Борисевич був настоятелем храму ПЦУ в селі Василівка на Миколаївщині (куди переїхав раніше через лікування сина). Відправивши родину на захід України, він зібрав парафіян і разом із односельцями пішов до військкомату.
«У перші дні великої війни люди питають мене: що будемо робити? Я відповів — захищатися. Я відклав хрест і разом з іншими чоловіками пішов у військкомат. Там нам дали зброю, і ми почали виконувати бойові завдання», — згадує капелан.
Першим завданням підрозділу було виведення з оточення на Херсонщині бійців, які тримали оборону поблизу Антонівського мосту. Згодом, коли Священний синод ПЦУ дозволив священникам мати легку стрілецьку зброю для захисту життя, отець Василь знову взяв хрест, поєднавши служіння пастиря та воїна. Окупанти, зайнявши село, пограбували його дім і храм, знаючи його волонтерське минуле ще з 2014 року.
Його колега, представник протестантської церкви отець Валерій Бабич, також воював на східних кордонах ще в 2014–2015 роках у складі 40-ї бригади, а у 2022-му зупиняв ворога на Баштанщині. Згодом обидва чоловіки долучилися до новоствореної капеланської служби ЗСУ.
Головне правило капелана — «Бути поруч»
Працюючи на різних напрямках, капелани зазначають: підготуватися до кожної зустрічі з бійцями неможливо, адже всі люди різні. На передовій не спрацьовують заклики до покаяння чи пафосні промови — тут важлива щирість і довіра.
«Коли приїжджаєш на позицію, переважно все відбувається спонтанно. Комусь потрібне слово, а іншому досить лише посидіти поряд. Недаремно ж капеланське гасло — “Бути поруч”», — зазначає отець Василь.
Душпастирі постійно спілкуються з бійцями, звертають увагу на маркери душевного стану (наприклад, чи спілкується воїн із сім’єю), жартують та допомагають долати стрес. Якщо бачать глибоку депресію чи вигорання, залучають фахівців із групи контролю бойового стресу.
Капеланство не має конфесій
У лавах бригади служать переважно християни, є кілька мусульман, яким капелани допомагають із халяльним харчуванням. Проте на передовій питання релігійної приналежності відходить на другий план.
«Війна змінила багато речей. Військовослужбовці зазвичай навіть не питають, з якої ми церкви, бо капеланство не має конфесії», — наголошують священнослужителі.
Окрему увагу капелани приділяють складним етичним питанням, зокрема заповіді «Не вбий». Вони роз’яснюють вірянам-бійцям, що захист своєї родини та Батьківщини від окупантів не є гріхом, адже у Святому Письмі сказано: «Немає більшої любові, ніж душу покласти за друзів своїх».
Виклики сьогодення та робота під дронами
Через велику кількість ворожих дронів пересуватися прифронтовою зоною стає все небезпечніше, що дещо змінює специфіку роботи капеланів. Водночас найбільше навантаження бійці відчувають уже в тилу під час ротацій, коли стикаються з байдужістю чи побутовими несправедливістю мирного життя. У таких ситуаціях підтримка священників стає життєво необхідною.
Самі ж капелани відновлюють сили завдяки взаємній підтримці: обидва отці діляться болем, разом моляться та сповідаються один одному, щоб із новими силами повертатися до своїх побратимів.

