Ярослав Павуляк народився 30 квітня 1948 р. у с. Настасів Тернопільського району. Громадський діяч та поет, автор книг “Блудний лебідь” (1993), “Могили на конях” (1999), “Дороги додому” (2009).
Закінчив Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша, відділ кераміки. І у 1969 році в ніч на 1 травня Я. Павуляк встановив у с. Настасів пам’ятник Тарасові Шевченку. Того ж року вступив на філологічний факультет Чернівецького державного університету, звідки у грудні 1971 року був виключений за організацію несанкціонованого вечора пам’яті В. Симоненка. У 1972 році вступив у Кам’янець-Подільський педінститут, звідки після піврічного навчання знову виключений за “націоналістичні настрої”.
З 1973 року навчався у Літінститут ім. Горького при Спілці письменників СРСР у Москві. Закінчивши його, одружився зі словачкою і в 1978 році виїхав у Чехословаччину (м. Братислава), там працював у Словацькому літературному агентстві (1979-1991 рр.), від 1991 по 2010 завідував історико-меморіальним музеєм політичних в’язнів прокомуністичного режиму в Тернополі.
Член Національної спілки письменників України та Спілки українських письменників Словаччини. Помер Ярослав Павуляк 25 листопада 2010 р., похований у Настасові.
І ось днями поетові-патріотові Ярославу Павуляку встановили пам’ятну дошку. Дуже тепло про цю подію написала журналістка Наталя Федорців: «Ярослав Павуляк, якого ще за життя називали геніальним поетом, помер 13 років тому, в 62. Не мав ні престижних премій, ні відзнак. Майже до останнього дня працював у Тернопільському історико-меморіальному музеї політичних вязнів. А мав, як на мене, викладати у місцевому педуніверситеті, щонайменше. Окрім Божого дару, мав для свого часу найпрестижніший диплом – літературного інституту імені Горького. Для хлопця з Настасова, яким КДБ зацікавився ще в його 20, це було неабияким досягненням!
Сьогодні відбулося освячення меморіальної дошки на будинку, де Ярослав Павуляк прожив 16 років із жінкою, яка була йому не просто дружиною, а й музою, вірною подругою, натхненницею, янголом-охоронцем на землі. Власне, Леся Філінська і втілила цей задум до роковин, коли відлетів за обрій, а на освячення запросила тих, кого Поет любив і шанував за життя. Із тих, хто ще живий… Бо давно вже не тут Вячеслав Чорновіл й Ігор Ґерета, Віра й Дмитро Стецьки, Михайло Левицький та Петро Сорока…
Давно не доводилося бути у настільки шляхетному товаристві, де хочеться записувати кожне сказане слово й фотографувати, фотографувати. Творчі подружжя Зілінків, Ткачиків, Ванчур, Окрутних, пані Леся Вашків, добродії Герман, Зубик, Бенч – ось лише неповний перелік тих, хто прийшов вшанувати пам’ять Ярослава Павуляка. Без офіціозу, сценаріїв і заздалегідь продуманих виступів вдалося зробити це якнайкраще.
“Ви ж пам’ятаєте, як Славко любив приймати гостей, як тішився кожною маленькою забавою?” – нагадала пані Леся, коли закінчилась церемонія освячення. У супроводі найкращих голосів архікатедрального хору, до слова.
Здається, на молитві “Отче наш” пішов раптом красивий лапатий сніг… І потім ще не раз і всерйоз, і жартома присутні казали: “Він тут… Він з нами!”.
Так, він – тут, з нами всіма, бо залишились збірки його віршів. Дуже раджу, якщо не читали. Поет-шістдесятник умів писати у форматі 5D, який винайшли десь у середині 90-х».
Галина САВЧУК
