Він зворушливо згадує про своїх вихованців-пластунів із рідного Чорткова, що на Тернопільщині. Про те, як їздив із ними на риболовлю й вибирався у мандри — як діти ватру розпалювали, намети ставили. Вчилися доглядати та ремонтувати велосипед.

“Уже на початку великої війни, коли я ніс службу в роті охорони в Чорткові, ми їздили у веломандрівку, — розповідає сержант Анатолій Петльований і розчулюється. — Тоді, щоправда, ми замість 17 кілометрів проїхали 37. Усі з таким задоволенням крутили педалі, що потім просилися ще продовжувати нашу мандрівку”.

Але оте “ще”, на жаль, буде нескоро. Адже Анатолій Петльований — бізнесмен і громадський активіст — зараз на фронті. Із червня 2022-го він воює на Донеччині як командир бойової машини БМ-21 ”Град” у складі 81-ї аеромобільної бригади десантно-­штурмових військ.

Насправді 49-річний Анатолій міг би не поспішати на фронт — він батько п’ятьох дітей, троє з яких — неповнолітні. Але Петльований каже, що має бути прикладом для дітей, а отже, не час відсиджуватися вдома:

“Дуже хочеться виграти війну, повернутися, щоб знову розвивати свій бізнес, рідне місто. Хочеться знову повернутися до дітей, ходити з ними в мандрівки, навчити їх дуже багатьом речам (а на війні я отримав чимало нових корисних навичок!), — розмірковує Анатолій, — Хочеться, аби наші юнаки та юначки були краще підготовлені до життя, ніж були ми. Моя мета – виховувати нових громадян, які любили б і поважали свою країну. Тільки так ми будемо мати майбутнє”.

Ювелір, активіст, бізнесмен

До великої війни Анатолій був підприємцем, 20 років займався ювелірним бізнесом, мав магазини та майстерню в Чорткові. Менеджер-економіст за фахом, але вивчився на ювеліра. Ця справа припала йому до душі — сам виготовляв та ремонтував прикраси, міг просидіти до ранку над своїми виробами в майстерні, мріяв про власне виробництво. Але завадила війна.

Анатолій завжди був активним і патріотичним, брав участь в обох революціях — Помаранчевій та Революції гідності. А коли почалася війна на сході України, став волонтерити, допомагати хлопцям.

“На жаль, воювати з ними пліч-о-пліч зі зброєю не міг, бо мав чимало кредитів, які мусив віддавати. Але вже тоді я собі пообіцяв: якщо, не дай Бог, війна зайде у більш глибоку фазу, якщо ситуація на фронті погіршиться, обов’язково туди піду”, — пригадує Петльований.

Була ще одна причина, яка тоді тримала його в Чорткові, — діти. І не лише свої власні.

“Після Революції гідності, коли покотилася хвиля патріотичного піднесення, я повірив, що все в нашій державі зміниться. Але розумів, що варто не просто чекати на це — треба й самому докладати зусиль. Саме тому ми з дружиною Яною та іншими активістами створили громадську організацію “Альтернатива-Чортків”. І почали працювати, допомагаючи розвитку міста.

Тоді ми з дружиною організували п’ять науково — практичних конференцій на тему “Чортківська офензива”, які проходили в Чорткові, військово-історичні фестивалі “Чортківська офензива”, один з яких припав на відзначення сторіччя цієї славетної події (історична назва наступальної військової операції Галицької Армії, здійсненої 1919 року, яка була однією з найвизначніших під час польсько-української війни в Галичині — “Н”).

Фестивалі вийшли вдалими — із “Галицьким ярмарком у Чорткові”, історичними реконструкціями, музеями під відкритим небом. Проте працюючи над розвитком нашого міста, ми прийшли до такої думки, що дорослих, сформованих людей, дуже важко змінити. Тому вирішили зосередитися на вихованні дітей — “нового люду”. Створили, вірніше, відродили скаутську організацію “Пласт” у Чорткові.

У 2019-му році, на сторіччя Чортківської офензиви, ми пов’язали перші хустки нашому новацтву та юнацтву. Приділяючи увагу молоді, я дійсно побачив, як діти змінюються. По-інакшому бачать історію, природу, саме життя. І їхні батьки починають змінюватися разом із дітьми”.

Анатолій зі світлим сумом згадує, як напередодні великої війни ще встиг виховати своїх пластових новаків та новачок. І в свою першу фронтову відпустку перевів дітваків у юнацтво: “Я мав два рої — дівчачий і хлопчачий. “Чорні пантери” і “Єдинорожки”. Потім перевів їх у гуртки “Відьмаки” і “Чародійки”. Саме тому в мене і позивний “Відьмак”.

Каже, передчував, що буде велика війна, бо багато спілкувався зі знайомими військовими. Коли відбувалися збори резервістів і дзвонили з військкомату з питанням “чи поїдеш?”, завжди радо відгукувався. Під час одних таких зборів на Новояворівському полігоні Анатолій уперше, сім років тому, освоїв навички командира бойової машини БМ-21 “Град”:

“Мені дуже зайшло. У кінці вишколів так сталося, що наших сержантів відправили на фронт. І я замість них лишився інструктором. До нас прислали нову групу — хлопаки з фронту, атошники. Вони мені кажуть: нам це зараз геть не потрібно — дай трохи відпочити. Але я їм: хлопці, ось дивіться — ситуація. Ви воюєте, а раптом доведеться працювати з “Градом”. Що ви з ним будете робити? А так матимете мінімальні навички і бодай один пакет убік ворога зможете випустити. Вони й зацікавилися. А наступного дня приходять інші: навчи, кажуть, ще й нас”.

“Коли щось йде не за планом, починається пригода. Так я сприймаю і війну”

24 лютого 2022 року Анатолій одразу пішов до військкомату. Спершу служив солдатом у роті охорони при Чортківському РТЦК та СП у рідному місті. Дружина також записалася в резерв. Разом розгорнули в приміщенні свого магазину волонтерський штаб, щоб допомагати біженцям та військовим. Але хотів на фронт — у бойову частину.

“Мої рапорти з проханням про переведення тихцем ховали, казали прямим текстом: куди тобі — стільки дітей, тут теж є що робити — нам такі, як ти, потрібні на місці. А потім так сталося, що ми поїхали на стрільби. А туди прибули представники 81-ї окремої аеромобільної бригади, щоб набрати додатковий особовий склад. Я і ще восьмеро хлопців пішли до них служити”.

Ось тут і став у нагоді минулий досвід вишколів — Анатолій Петльований пішов в артилерію, старшим навідником БМ-21 “Град”.

“10 днів — і одразу попали в бойову частину. А ще через тиждень я вже воював. Через місяць став командиром бойової машини. На цій посаді служу й досі. Маю своє відділення, — розповідає Анатолій. Він добре пам’ятає сій перший бойовий виїзд: — Чітко навелися, чітко відстрілялися, згорнулися і… нас уже там нема”.

Військовий зізнається, що того разу все виглядало “майже так, як на тренуваннях”. Це вже потім будуть і численні обстріли у відповідь, і контрбатарейна боротьба.

“Дуже часто, коли ми на позиціях чекаємо команди на виїзд, по нас працюють і “кабанами” (ворожими снярядами), і касетними боєприпасами, і КАБами. Скажу вам — це досить неприємно перебувати по той бік, коли по тобі працюють “градами”.

Але один із найгірших наших ворогів — це “Ланцет”. Коли ми ведемо стрільбу, коли працюємо, командир бойової машини завжди перебуває біля навідника. Передає йому команду і перевіряє, чи правильно наведено. Того дня ми відстрілялися, і мій навідник Юра Самойлик почав наводити коректуру, як чую — кричать мені: “Небо! Летить!”

Це зайняло секунди, але я впав, а потім відбіг і заскочив в яму. Маю звичку: коли ми з пластунами ходимо в походи, то я завжди перераховую своїх дітей, щоб не загубити. І ось я залітаю в ту яму, своїх хлопців теж перераховую, а Юри немає. Оглядаюся на машину — Юра заліг під нею. Лежить і не рухається. Я кличу: “Юра! Юра!” А потім збагнув, що він поранений, і ми з побратимом побігли за ним. Перетягли його з “червоної” зони в “жовту” та почали надавати першу домедичну допомогу. На жаль, тоді він отримав важкі поранення, зокрема в голову”.

Анатолій певен: прийняти суворі умови життя на війні йому допоміг “Пласт”.

“Саме він виховав у мене такі якості, як відповідальність, самоорганізація. Військові, як відомо, живуть далеко не в домашніх умовах — як не в бліндажах, то в старих підвалах. Але якби ви, наприклад, зайшли в наш підвал, то побачили б: він облаштований, чистий. Ми самі для себе прагнемо забезпечити комфорт. Бо дуже важливо, як ти сприймаєш ситуацію, в якій ти опинився, як ти до неї ставишся.

Я завжди говорив своїм дітям: тоді, коли щось іде не за планом, починається пригода. От і війну я намагаюся сприймати як свою пригоду.

Звісно, є речі, з якими важко миритися. Приміром, усвідомлення того, що мої діти ростуть без мене. Коли ти приїжджаєш додому через півроку, а вони вже геть змінилися, стали старші. І ти цього не бачиш. Але тут дуже важлива підтримка сім’ї, дружини — як вона сприймає твоє перебування на війні — чи підтримує, чи готова розуміти твоє рішення, твою тривалу відсутність вдома.

Мені з цим дуже пощастило. Моя дружина не просто розуміє мене — вона виховує наших дітей, яким 13, 11 і 9 років, тягне на собі “Пласт”, нашу волонтерську та громадську діяльність. І ще має власну роботу — вона заступник директора з навчально-виховної роботи у ВСП “Чортківський фаховий коледж економіки та підприємництва ЗУНУ”.

Насправді жінки, чоловіки яких воюють, несуть історичну місію: вони самотужки виховують дітей, підтримують родину, часто ведуть сімейний бізнес, — це справжій подвиг. І моя дружина для мене — героїня”.

“Навколо будинків нерозірвані касети — і діти бігають”

Любов до дітей, небайдужість до їхньої долі привела Анатолія до ще однієї сторінки його біографії — опіки над дітлахами, що живуть у фронтових регіонах.

“Це було напередодні новорічних свят, два роки тому, — пригадує чоловік. — Ми вирішили привітати хлопців зі святом Миколая. Потрібно було доставити подарунки вздовж лінії фронту. І я визвався побути в ролі святого Миколая. Хлопці дуже тішилися вітанням, та й нам було приємно.

У Сіверську ми переходили від будинку до будинку. І побачили на вулиці групу людей, які просто неба готували їжу — будинки всі розбиті, ні води, ні електрики. А довкола діти бігають. Я кажу до Оленки, помічниці святого Миколая, яку зі мною відрядили: “Давай і цим дітям подарунки роздамо?”

Одному дали, другому. Аж тут підходить чоловік, каже: та у нас тут повно дітей, я вас відведу до них. У мене аж серце стиснулося: тут постійні “прильоти”, все знищене — і купа дітей! Заходимо в один дім, другий: там — двоє, там — троє. Завели нас в одну хату, а там — земляна підлога, уявляєте? Я був шокований, бо ще такого не бачив.

Роздали ми подарунки. І я собі думаю: ну що ж ті цукерки — їм потрібна реальна допомога. Діти під обстрілами сидять! Дзвоню до своїх друзів волонтерів. Кажу, слухайте, у нас тут отака ситуація. Зголосилася Таня Люлька. Вона волонтер, яка допомагає дітям по лінії фронту. Приїхала, і ми вирушили знову шукати тих дітей. Їх виявилося понад півсотні.

На це важко було дивитися: деякі дітлахи настільки налякані, що не могли говорити. П’ятиповерхівка розбита, вони живуть в підвалі, у найближчій посадці через озеро вже стоять росіяни, а мама не хоче їхати. І жодні аргументи не діють. Ми їй: знайдемо вам квартиру, вивеземо вас. А вона: ні, я працювала в школі, і мені не заплатили за три місяці зарплату. І допоки її не віддадуть — не поїду.

Таня запитує: так а скільки вам тієї зарплати винні? — “О, в мене дуже хороша зарплата була! Винні 36 тисяч”. — “Так давайте ми вам зберемо ці гроші. А ви їдьте просто зараз, пожалійте дитину! Над головою ж літає”. Ми так і не змогли їх вмовити, скільки не благали…

Одна багатодітна родина — п’ятеро дітей! — виїхала. А через кілька днів розфігачили хату їхнього сусіда, у якій теж жили діти. На щастя, вони встигли виїхати на три дні раніше”.

Діти, які лишаються практично у зоні бойових дій, — це постійний біль. Анатолій зізнається: не вкладається в голові, як батьки свідомо наражають дітей на смертельну небезпеку, приймають рішення самостійно, не беручи до уваги, як пережите потім відобразиться на психічному стані дітей. І це якщо вони взагалі виживуть.

“Там запросто можна довкола будинків побачити нерозірвані міни з касетних боєприпасів — такі речі просто валяються під ногами. Міни -“пелюстки”, якими буквально закидували. А тепер там ще й дрони літають, і ситуація погіршилася. І посеред усього цього там лишаються діти”.

Анатолій каже, що майже всіх тих, кого вони з волонтерами взяли під опіку, за пів року вдалося вивезти у більш безпечні регіони — на це пішло багато зусиль і вмовлянь. І не одноразових візитів: “Мені запамяталася дівчина Яна, їй було 16 років, — розповідає Анатолій. — Вона просила подарувати їй книги — дуже хотіла саме про Гаррі Поттера. Я їй привіз повний комплект — зі своєї домашньої бібліотеки забрав”.

Саме на дітей — як на “новий люд” — Анатолій покладає свої надії, коли говорить про зміну світогляду мешканців сходу. Бо на старших людей, які часто сповідують проросійські погляди, надій, мовляв, немає:

“Пам’ятаю, як ми їхали в Слов’янську. Я, як навідник, їздив на машині зверху — тобто, “на пакеті”. І от ми “пиляємо” на виїзд, бо треба відпрацювати, а назустріч нам хлопець із дівчиною — років по 20. Вони до нас привіталися. І це було настільки приємно, аж піднімається бойовий дух! Бо вже через день там же проїжджаємо повз зупинку, з якої вибігає якась старша жінка. І плює, прокльони кричить у наш бік. Зовсім інші емоції наповнюють — прикро.

Було й таке, коли нас знімали на телефон. Вибіг командир бойової машини (а ми тільки приїхали), відібрав той телефон, там же його й розбив спересердя. Каже: що ж ви робите? Ми ж вас захищаємо. А ви нас здаєте? А йому: уходітє отсюда, ми вас нє звали!

Мовляв, “якби вас тут не було, по нас би й не стріляли. Коли ви звідси заберетесь?”

І таких людей чимало. Чи зміняться вони? Дуже сумнівно. А ось діти, молодь — це те, над чим нам варто працювати, у що потрібно інвестувати час і зусилля. Лише тоді можемо сподіватися на зміни”.

Анатолій не шкодує про своє рішення піти на фронт. Каже: відчуває, що він зараз саме там, де й має бути.

“Мені надзвичайно подобалася моя робота. Я займався громадською діяльністю, розвивав місто — і це теж було важливим для мене. Але я не зміг би сидіти  вдома. Мене так це мучило: тут, на сході, відбуваються події історичного масштабу!

І головне — щоб ми не впустили момент відродження нашої країни. Ми нарешті маємо шанс перестати бути закомплексованими жертвами. І перейти до психології переможців, борців. Це дуже важлива трансформація, до якої бути залученим — справжня честь”.

Марина Ткачук
Фото надані героєм матеріалу та з відкритих джерел