Війна і казка. Ці поняття, безсумнівно, є несумісними. Але вони, незважаючи на дихання очевидної протилежності, таки вриваються у суворість буднів. І нікуди від цього не подінемося.

Це – перша думка, яку вселила свідомість у душу, коли читав «Казки незламності» Олени Ходюк із Шумська. Але був й ще один момент, який зацікавив. Маю на вазі те, що твори такого ґатунку по-своєму «промовляли» на тлі історичного роману, повісті, драми, віршів, що вже з’являлися з-під пера авторки. Літературне «багатоверстатництво», яке не може не радувати.

Правда, дехто зауважить, що і раніше казки з’являлися у її доробку. Згоден! Сам не раз окунав зір у них, коли недавно читав повість краянки «Сонце в маминих руках». Але у цьому випадку йдеться про дещо інше казкування. Скажімо, якщо раніше казковий сюжет лише доповнював тему, то нині маємо справу з описуванням вчинків дітей під акомпанемент болючої воєнної реальності.

До речі, у її вир втягує вже твір «Дочекалися», яким починає книгу. Аби читачі цього відгуку отримали можливість пересвідчитися в цьому, коротко переповім сюжет. Маленька Маринка дуже засмучена, що Святвечір доведеться зустрічати без тата, який на фронті б’є рашистів, і старшого брата – тероборонівця.

І вона зачудовано дивиться на мерехтіння свічки у своїй кімнатчині. І несподівано біля неї з’являються цуцик та воїн з роману «Цуцик» Євгена Запеки. Вона, звісно, не може повірити. Але дитяче сприймання радіє нереальності. Й веде бесіду про наболіле. Коли дізнається, що несподіваний візитер у людській подобі знає її тата, то передає для нього свій оберіг-малюнок. І якою вона була зраділо-здивованою, коли вранці вже обіймала його.

Гортаємо видання далі. У казці «Вифлиємський вогонь» зустрічаємо маленьку Ганусю, котру творча уява літераторки переносить на фронт, котра вифлиємським вогнем допомогла врятувати пораненого воїна. Волонтер Володимир, наче казковий Котигорошко, везе на передову смаколики і шукає різдвяної радості. І знаходить її серед тих, хто боронить рідну землю від московитських зазіхань. З тексту «Там, де жили люди, або Хатина» до нас грудневого передсвітання приходить боєць Крук. Він шукає місце ночівлі для бойових побратимів. І так стається, що у домі, до якого приблукав, згадує про                         загиблого під Іловайськом Сокола, адже сам тоді теж був з ним.

Не  втримаюся, аби не переповісти ще кілька сюжетів. Насамперед, згадаю  про   казку «Піч», котра перенесе уявлення кожного читача у невоєнну несподіваність – дивовезну необхідність сільської оселі. І знову бачимо, як у казковість мирного думання вривається війна. У хату з отою піччю влучила ворожа ракета. Дивом піч уціліла. Господиня теж, бо в той момент вона не була вдома. І розпалена бабусею піч зустрічає онуку, яка приїхала забрати стареньку з того пекла.

У творі «Татова чашка» маленький Дмитрик сумує над річчю, котру колись купили у Херсоні, коли батько ще не був фронтовиком.

Маленький Максимко, з казки «Ручка, яка писала листи воїнам», створює послання до тих, хто бореться з лютими ворогами рідної землі.

Це – згадки лише про деякі з сімнадцяти казкових історій, які є у книзі. Всі вони, безумовно, позитивно діють на сприймання. Та цього позитивного ефекту, як мені здається, не було б, якби казкарка обходилася без літературних тропів. Вона також вдало використовує пейзажинки та діалогічність. (Тут, мабуть, варто виходити з того, що ці виражальні засоби так багато говорять про творчий індивідуалізм авторки.)

Отже, в полі мого зору саме вони. Поведу мову про порівняння, епітети та метафори, які використовує Олена Ходюк. Згадаю й про порівняльність. Мені, скажімо, сподобалися такі словосполуки, як «там стояла, як грибочок, майже збережена невеличка хатина». Це – з казки «Там, де жили люди, або Хатина». Цікаво, що цю вдатність продовжує ще одна. «Дивилася вибитими вікнами, наче порожніми очима». Сподобалися також тропи типу: «у їхні голови лавка не могла пробитися – наче закодовані», «передавали свої повідомлення через маленькі листи-грипси».

А хіба можна залишити поза увагою такі епітетні цікавинки, як «пам’ять дерева», «незугарні гілки», «думка голки»? Неординарності упереміш з реаліями буденності зустріне зір, коли подумає про метафори: «сказала піч», «обізвався дуб», «на стіні танцювала пляшечка з ліками». Зрештою, можна навести ще чимало літературотропних вдатностей. Це зрозуміла спроможність підсилити позитивізм вражень. Але й вищезгаданих словосполук, либонь, достатньо, аби мовити про важливість такої виражальності.

Як, між іншим, наголосити і на потребі пейзажності. «Сніг цього року злегка притрусив голочки цих красунь і наче білою стрічкою обмотав безлистих сусідок» (про ялини, листяні дерева). «Коли він підійшов до татової чашки, то зупинився, відкривши рота, з неї стирчали маленькі пагони вишень» (про прорості з кісточок ягід). «Колись він був красивим деревом, а зараз стояв цурпалком чорним без крони» (про обпалений війною ясен). Принагідно зауважу про неоднозначність сприймання такої пейзажності. Можемо, звісно, натякати на плюси та мінуси описування. Але… Мене більше цікавить намагання авторки не переборщити у них. Згодімося, що таким чином вилізла ще одна проблема.

Хочемо того чи ні, а вона залишається актуальною, коли заходить мова про діалогічність. Тим паче, що вона існує у кожному творі.

Ще два моменти. Читачі (навіщо це приховувати?) більше звикли до багатотем’я казок в одній книзі. А тут, на перший погляд, маємо дещо інше, бо усі твори об’єднані воєнною тематикою. І було б безглуздям заперечувати цю очевидність. Та диво якесь! Вчитуючись у твори, все більше починаєш розуміти, що привид багатотем’я нікуди не зник. Наведу тільки один приклад. Казка «Дочекалися» напряму поєднана з воєнними подіями, бо маленька Маринка чекає тата з фронту. А от у творі «Полотняна сумка» більше йдеться про необхідність збереження давніх українських традицій. А з фронтом пов’язує історія з перевезенням у ній тепловізора для українських воїнів.

Згадаю й про таке. Усі сімнадцять творів написано між 16 грудня 2022-го та 13 січня 2023-го, на що вказує датування кожного тексту. Чогось незвичного у цьому немає, та… На основі прочитаного кожен може висновковувати про почування, котрі проймали авторку у цей час.

А завершу ці нотатки ще однією заувагою. «Казки незламності» уже почали торувати шлях до  читацьких сердець. Та, коли дивитися на усе з «дзвіниці» літературної вимогливості, є очевидні хиби. Дбайливіше літературне редагування та коректура могли б їх усунути. Та цього, на жаль, не сталося. Слава Богу, що це не псує позитивного сприймання, хоч і змушує ще раз задуматися над важливістю кожної фрази.

Ігор ФАРИНА