В цій хаті не було Різдва. А може колис і було. Колис було. Веселилисі люди, грали музикі. Ой, всяке було на віку цеї хати. А зараз в ній не було Різдва. Воно ходило селом з колідниками і минало цю хату. Лиш раз підійшло з малими дітьми і дитєчим голосом заспівало про маленького Ісуса, і від того співу старі образи стали ясніші, а світий Георгій на одному образі ще дужче притис гадину до землі списом. Старий Панько чув ту дитєчу колєдку, серце його калатало в грудєх, як дзвін на Великдень. Він хотів війти до тих дітей і цілювати їх в руки, хотів позичити в них того Різдва, аби покласти в хаті, там, де колис стояв дідух, найби хата звеселиласі… Сльози капали на непрану пішву і дубіли. Навіть миши минали цю хату. Панько не раз вночи прислухавсі, може котрас зашкрабає…

Діти повінчували і пішли, їх сміх і дзвоники поглинуло село. Діти… Панько так любив дітей… Та Бог не дав їм з Ганею тішитися ними, вона мала його за дитину, а він її. Але торік вона вгніваласі і забраласі з цего світу. Вчора на Святвечір входила сусідка, принесла пшенички і крапликів. Та Панько навіть не доторкнувсі до їди. Нашо йму їсти в дорогу? Там Ганька вже нагодує його. Зібравсі цеї ночи Панько вмирати, і то не на жарт. Чув, як кістлява ходит по оборі, але в хату не насмілюєсі зайти.

Панько не боявсі смерти, але чогос дуже боявсі вмерти вночи, чогос такий страх його огортав. Скреготав зубами, тримавсі, як міг… Гей, ото завдам людєм клопоту, на саме Різдво, ше й в такі морози. Ото будут на мене зіпати, як зачнут яму копати… Так собі думав між маренням дід…

Цілу ніч мучивсі Панько. Аж коли запіяв сусідский кугут і небо за ґовдов змінило колір, старий вітєгсі, як жовнір, і пошпацерував колєдувати до Пана Бога… Як не як – Різдво.

Р. ДРОНЮК