Володимир Кравчук – поет, журналіст, літературознавець, редактор. Член НСЖУ та НСПУ. Медик за професією, брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. У 1990-х роках працював фельдшером невідкладної медичної допомоги в м. Тернопіль. Заочно закінчив Харківський міжнародний фінансово-економічний інститут. Керівник літературно-мистецької студії «Рушник» ЦКД Збаразької міської ради.
– Володимире Ярославовичу, що ви вважаєте початком своєї творчості? Що було першим: поезія чи публіцистика?
– Початком своєї творчої діяльності вважаю вихід у світ всеукраїнського літературного альманаху «Вітрила-80» (видавництво «Молодь», Київ, 1980), де тоді була опублікована моя перша добірка поезій. Приємно, що дебютував з Іваном Малковичем, Михайлом Слабошпицьким, Марією Матіос, яка починала писати поезію, а не прозу. А перші мої спроби опубліковані у далекому 1976 році в збаразькій районній газеті «Колгоспне життя».
Журналістика завжди йшла поряд, адже людина, яка пише, не може зациклюватися, на мою думку, лише на літературній творчості. Вже в 1998 році вступив до лав НСЖУ. Ціла низка публікацій була в українській та закордонній пресі. Принагідно назву журнал українських націоналістів «Наша мета» (Австралія).
– Яка тематика ваших віршів? Ким ви позиціонуєте себе в поезії?
– Як, напевно, в кожного початкуючого писаки, першими у мене були творчі пошуки та експерименти в різних жанрах і стилях. Це були вірші. Метафоричність, образність з’явилися вже опісля, щоб стати поезією. Шукав себе також у гуморі, а саме: іронізми, афоризми, спортицизми (назву придумав сам), літературні пародії, мініатюри.
Основна тематика моїх теперішніх творів, мабуть, філософсько-лірична, є патріотика, осмислення власного «я» в круговерті сьогодення і, звичайно ж, інтимна лірика. В українській літературі утверджую поетичну мініатюру. Це знайдуть допитливі читачі на сторінках моїх книг, а їх більше двох десятків, хоч кількість не свідчить про бездоганну якість. Я дуже прискіпливо до себе ставлюся. Якби не так – то, може, і мої книги були б товстішими.
Беззаперечно, другим крилом творчості стали твори для дітей (старший дошкільний та молодший шкільний вік). Друкувався майже у всіх республіканських виданнях, включаючи журнали «Вітчизна», «Людина і світ» та інші.
Сьогодення диктує свої реалії. Війна увірвалася в душі людей. І я теж не виняток. Важко, повірте, лірику переключати на хвилю жорстокості і неоціненної мужності. Але твори воєнної тематики є, вони наскрізь пронизані болем війни. Багато з них опубліковано в пресі, у щорічнику «Подільська толока», в окремих розділах збірок. Створили з композитором і виконавцем Миколою Сосновим (аранжування Андрія Канаса) пісню «До Перемоги!» Звучить на «ТВ-4». Віримо. Тримаймо стрій!
Та пропри все, я позиціоную себе як лірик.
– За вашу тривалу поетичну кар’єру ви здобули багато різних відзнак, премій і нагород. Які з них вас найбільше надихнули на подальшу творчість?
– Коли грію в пучках ручку, про премії, нагороди, відзнаки не думаю. Нагороди – це визнання, один із результатів творчості, але аж ніяк не натхнення. Не хочу виглядати нескромним, тому не стану перелічувати усі. Назву лише основні: Всеукраїнська премія імені Братів Лепких (2022), висунутий колективом газети «Свобода». Попередня – обласна імені Богдана Лепкого. За дитячі збірки – імені Іванни Блажкевич. Дипломант італійського часопису Gorni nostri («Наші дні»), де опубліковані мої поезії у перекладі італійською, лауреат премії журналу «Тернопіль».
Книжка, видана у співавторстві з українською поетесою Раїсою Обшарською, – збірка дуалістичної поезії «ВІР» номінувалась на премію імені Михайла Коцюбинського.
Якщо згадувати журналістські нагороди, то два роки тому удостоєний звання «Золоте перо Тернопілля» (ТОО НСЖУ), а ще отримав всеукраїнську літературно-мистецьку премію імені Петра Ковальчука. Коли у 2008-2009 роках працював редактором районної газети «Народне слово», отримав «Золоту медаль журналістики».
– Яку історію написання має ваш легендарний вірш «Кава на двох»?
– Спочатку була кав’ярня, кава на двох. А потім – однойменний вірш, який став піснею з легкої творчої руки композитора і виконавця Юрія Біркового.
– Ваші дитячі твори користуються великою популярністю серед наймолодшої читацької аудиторії. Розкриєте таємницю такої популярності?
– Вірші для дітей пишу короткі, з іскринкою сміху, адже вони легко сприймаються, заучуються без примусу. Для цього і сам на якусь мить стаю дитиною. Твори для дітей свого часу друкував у дитячих журналах, газеті «Молодь України» та інших виданнях. У доробку також маю 8 збірочок і казку «Сніговиця». Зовсім недавно у нас, спільно з молодою поетесою Оксаною Ратушняк, вийшла збірочка «Жменька добрих віршенят для дівчаток і хлоп’ят».
У деяких книжках є кюар-коди, відсканувавши які з допомогою звичайного смартфона, можна почути художнє прочитання віршів професійними дикторами. Це неабияк стає у пригоді малечі із вадами зору. Складність написання творів для дітей у тому, що для них неможливо сфальшивити, адже вони все сприймають «за чисту монету», не фільтрують.
– Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу в приймальній комісії письменницької спілки.
– У ній працюють 23 письменники, чиї імена опубліковані в «Літературній Україні». Представлені майже всі обласні письменницькі організації України. Каденція – 4 роки. За час двох моїх каденцій спілчанські ряди поповнили п’ятнадцять письменників нашого краю. Відстоював усіх. Комісія працює у закритому режимі. Зараз, на жаль, не збирається.
– Дякую вам за розмову.
– Дякую вам. Насамкінець хочу згадати світлим словом письменників. Людей з великої літери. Які повірили в мене. Рекомендували для вступу до лав Спілки письменників України (1996). Це – Борис Демків, Михайло Левицький, Роман Гром’як. І коли проводжу засідання літературно-мистецької студії «Рушник», яка діє у Центрі культури та дозвілля Збаразької міської ради, то розпочинаю зі слів поета-шестидесятника Бориса Демківа:
Помиймо руки, як до хліба, чисто,
Коли стаєм під знаками пера.
Задумаймось над словом, товариство,
Бо вже давно задуматись пора.
Тарас КОМАРИНСЬКИЙ
