За майже 70 літ на життєвій дорозі надбав багато друзів і книг. Дякую долі, що звела мене у рідному Яблуневі на Гусятинщині з талановитим і радіожурналістом, уродженцем с. Петриків (рідне село його матері) Тернопільського району Євгеном Баровим, сином Ігоря. Євген частенько з телерадіожурналістом Романом Заяцем приїжджали у наше село, де мали зустрічі з керівниками сільської влади й місцевого сільськогосподарського господарства, записували журналістські інтерв’ю з трудівниками та інтелігенцією села, які потім транслювалися по обласному й республіканському радіо й на ТТБ. Коли я «спалив» влітку 1988 р. реактивним паливом, що вилилося з бочок з автомобіля на землю в с. Сухоставі на автотрасі Тернопіль-Чернівці, ворсини на легенях під час ліквідації з односельчанами аварії, побратим Євген зв’язався зі своїм знайомим лікарем-надзбручанцем у тодішньому Ленінграді Павлом Горбенком, де той очолював пульмонологічну лікарню… Дві неділі голодуванням очищав організм від накопичення шкідливих речовин, а згодом продовжив лікування в Солотвинській соляній лікарні на Закарпатті у Євгенового друга, лікаря Володимира Горбенка…

…Звик на людську доброту відповідати взаємністю. З нагоди 75-річчя від дня народження мого друга Євгена Барова – 2 липня 1948 р. – розповім про його життєво-журналістський шлях. З 1949 р. сім’я Барових проживала в Тернополі. Майбутнього радіожурналіста, живу легенду вітчизняної журналістики, короля мікрофона подарувала світові сім’я знаного у краю журналіста, публіциста, любителя природи, який того 1948 працював випусковим редактором друкарні, уродженця Хмельниччини Ігоря Барова, та робітниці фабрики «Подолянка» Марії. Середню освіту здобув у Тернопільській СШ № 1 (нині гімназія ім. І.Франка). Глибокі знання з української мови та літератури прищепив юнакові у стінах школи педагог А.Гайда. Євген пройшов велику школу життя, прийшов у журналістику з народу – працював у Тернополі робітником заводу «Електроарматура» (потім – «Ватра»), фурнітурником галантерейної фабрики «Подолянка», де у 1968 р. підготував свою першу інформацію на обласне радіо. Та його захоплювала професія батька-журналіста. У 1968 році почав працювати в редакції обласного радіо звукооператором, а згодом техніком облтелерадіокомітету, а з 1974-го – кореспондентом редакції вістей. Після служби в армії у 1979 р. заочно закінчив факультет журналістики Львівського університету (нині національний університет ім. І. Франка). З того часу не розлучався з репортерським магнітофоном. Цікаві радіопередачі зацікавили надзбручанців, бо у них лицар мікрофону доносив тернополянам інформацію про перебування й роботу в області державного діяча В.Чорновола, першого й другого президентів України – Л.Кравчука та Л.Кучми, пропагував передові досягнення у сільськогосподарському виробництві Є.Долинюк, М.Музики, І.Скоропад. Також звучали по радіо його інтерв’ю з робітниками В.Горішнім, Ю.Теленцем тощо, кращими керівниками сільськогосподарських господарств, простими механізаторами й комбайнерами краю (І.Вадзюк, котрий у полі читав йому уривок з поеми І.Франка «Мойсей», Г. Юрчишин та ін.). Радіожурналіста Барова цікавила й робота очільників сільських й районних владних структур. Він з радістю повідомляв в радіоефірі про розширення інфраструктури області – будівництво й відкриття в краю нових шкіл, будинків культури, сільських ярмарків тощо. У 1981 р. Є.Баров став членом НСЖУ. Взяв на озброєння слова Бернарда Шоу: «Є 10 способів сказати «так», 50 способів сказати «ні», але тільки один спосіб це написати»…

У 1986 р. професійного радіожурналіста Барова прийнято на роботу власкором Українського радіо (нині Національна радіокомпанія) в Тернопільській області. На цій посаді радіожурналіст Є.Баров змінив свого вчителя, заслуженого журналіста України Я.Гулько. Король мікрофона Баров був у 1992-2006 рр. автором і ведучим інформаційно-музичної передачі «А у нас, на Тернопіллі» на каналі «Промінь» Українського радіо. І радіослухачі України почули про відомих надзбручанських композиторів, співаків, театралів, про художні колективи Тернопілля та гастролі відомих всеукраїнських гуртів на землі від Серету до Збруча. Це тернополянин Баров познайомив радіослухачів України з талантом Оксани Пекун, Віктора Павліка, Наталі Бучинської, Володимира Вермінського та інших мистців Надзбруччя. Пригадує, що у прямому ефірі прозвучали у «Промені» понад 600 радіопередач. Всіх доніс слухачам на радіохвилях понад тисячу. І зрозумів Є.Баров, що людське спілкування «безцінне».

У вільні хвилини часу Є.Баров брав у руки ручку – народжувалися цікаві статті про людей Тернопільщини, а також поезії, які зацікавили композитора В.Дунця. На концертах, в радіоефірі зазвучали пісні на слова Є.Барова «Сонячні веснянки» та «Запізніла любов».

Щирі батьківські слова линуть з приспіву до пісні «Сонячні веснянки», яка присвячена донечці Олі:

Дороге моє дівчатко,
Не вищипуй бровенятка,
І веснянок сонячних
Не виводь з лиця!
Бо в них юності чарівність,
Перших весен тепла ніжність,
І веселок семибарвних
Відблиски в очах!

У 2004 р. до майстра пера, радіожурналіста, публіциста, поета-пісняра, видавця Є.Барова прийшло визнання – звання заслуженого журналіста України, а в 2008 – «Людина року Тернопільщини». Він також отримував за цікаві радіопередачі відзнаки секретаріату НСЖУ та Міністерства надзвичайних ситуацій. За плечима лицаря мікрофона, котрого всюди люди пізнавали по голосу, 46 літ праці на радіо, 25 – власкором Українського радіо. Дружина Марія засумувала, бо вже не чує по радіо голосу чоловіка, його цікавих передач.

Як видавець Баров засвітився підготовкою до друку поетичних творів свого колеги, з яким роками працював на обласному радіо, радіожурналістом-культурологом, що був літописцем культури й мистецтва Тернопілля, дитячим поетом, публіцистом, уродженцем с. Бариш, що на Бучаччині, Ярославом Бензою. Євген Баров і оператор набору обласного держрадіо Рома Сиротюк, яка добре знала почерк письма Я.Бензи, доклали зусиль, щоби посмертно вийшла збірка віршів поета з Бариша «Абомовня», яку він створив у формі абетки в іменах для дітей. Посмертно вийшли у світ й «Нові чарунки» Я.Бензи, котрого за талановиті твори посмертно потрібно прийняти в НСПУ.

Доброта і людяність, готовність завжди прийти на допомогу людині не покидає Євгена Барова й нині, коли він на пенсії. А любов до землі, природи, до вирощування на дачі фруктів, овочів і ягід передалася від батька й неньки. Знадобився і досвід, набутий у кращих землеробів краю та науковців України.

Зичу другові Євгену Барову прожити в здоров’ї й сімейному щасті многая-многая літ. Дні минулих років нехай мережаться у спогадах – узорах на папері, бо такий життєвий досвід не кожна людина має. Не кожен жив на зламі суспільно-політичної формації, не кожен в житті зустрічався з сотнями людей краю, не кожен отримав такий великий досвід з людинознавства, сільського господарства, діяльності владних структур та історії Тернопільщини.

Іван БАНДУРКА