6 червня, традиційно відзначають День журналіста. З нагоди цього свята нам стало цікаво, якими були перші кроки у цій професії місцевих акул пера та ким би вони були, якби зорі зійшлись по іншому. Також, випереджаючи традиційні вітання тих, хто при владі, ми дали можливість журналістам самим побажати чогось чиновникам.
Зоряна Довгань:
Мій професійний шлях журналіста почався з того, що я зовсім не хотіла бути журналістом. Ще у випускному класі я планувала вступити на навчання на факультет іноземних мов – вивчати англійську. Моя мрія була – стати військовим перекладачем і працювати в Міністерстві оборони, або ж хоча би в тих областях сфери, де можна було б вдягнути військову форму. Однак, цього не сталося. І можливо, на щастя, бо англійську мову я й досі дуже люблю, і вільно володію нею. А попри це я ще й здобула іншу освіту, яка реально допомогла мені пізнати більш широко наш світ. Після невдалого вступу у військовий університет, я без відома батьків, потайки занесла свій диплом і документи в ТНПУ. Тоді саме перший рік відкрилося відділення журналістики на філологічному факультеті. Конкурс був невеликий. Як зараз пам’ятаю місць державних було 25, і практично всі потрапили на державні місця. З усіх предметів, пам’ятаю, українська мова і література мені давалася найважче, але обожнювала і любила викладачів цих дисциплін. І завдяки Наталії Левківні Ващенко та Лесі Петрівні Вашків я й почала писати спочатку статті, але більше схожі на публіцистичні маленькі нариси. А вже потім на старших курсах я повністю закохалася в радіожурналістику і Радіо Тернопіль. Саме звідти – драйвової радіостанції, коли я ще встигла застати її в повному складі – з Сергієм Притулою, Андрієм Махно, Фальою, Волошиними – почалася моя дорога в інформаційній журналістиці. Особливе спасибі – моїм вчителям такої журналістики – практичної – Тетяні Тарасенко, Олені Лайко і Ірині Небесній, Юрію Заруцькому. Власниці Радіо Тернопіль Оксані Яциковській найбільше спасибі – бо вона повірила в мене, “не прогнала” студентку, яка вічно плуталася під ногами) і ще навчала дикторському голосу, що мені дуже допомогло пізніше.
Ніколи не шкодувала, а тим більше не хотіла змінити професію. Для мене – це моя улюблена робота, це те, чим я живу кожної хвилини, мозок просто не відключається від новин. Він вже як під дією ейфорії – навіть, якщо годину проводжу без новин – все одно тягне заглянути в інтернет, а що цікавого сталося в місті, Україні, світі.
Якби не журналіст, то напевно б журналіст) Або ж громадський діяч, хоча вважаю, що громадський діяч – це взагалі не професія, це швидше хобі) Я думаю, що мене б все одно занесло б цю сферу однозначно)
Це моя думка!!! Журналіст – це не четверта, а скоріш 7 чи 8 влада. Раніше, можна було говорити, що журналістика – це 4 влада. Тепер у світі сучасних технологій, і коли люди більш освідчені, ерудовані, добре орієнтуються в законодавстві – то скоріш цю нішу зайняли громадські організації, військові і прості свідомі громадяни. У цьому випадку журналістика може бути лиш як доповненням до цього. Якщо скомпонувати усі ці речі – то може вийти потужний стусан, який боляче вдарить по владі, корумпованих структурах і заставить крутитися реагувати реально на події. Як приклад – розслідування колег-журналістів “Схем” про корупцію в оборонці. І громадські організації, і таємні друзі, які передали листування, допомагали підірвати інформаційну “бомбу” проти вже екс-влади. Але це ж було дієво! У Тернополі також є такі симбіози – громадського сектору і журналістів, які ефективно борються і допомагають вирішувати проблеми міста. Тому ЗМІ у понятті “Четверта влада” – це лише 3 чи 4 частинка одного цілого.
Конкуренції стосовно телевізійної журналістики не має. Конкуренція в електронному світі тернопільського медійного простору є і то шалена! Кожен дивиться на сусідній сайт, аби подати новину скоріше, краще, з влучним заголовком – і це нормально. Так борються за трафік, за інтернет-читача, адже від цього залежить, чи захоче рекламодавець надати тобі рекламу для розповсюджування на твоєму медіа. А відповідно і заробіток. А стосовно спротиву з Листопадової чи Грушевського – дуже рідко стикаюся з цим. Можливо раз в рік, а то і рідше – ми з моїми колегами не можемо домовитися про коментарі. А так все нормально. Єдине, що неприємно здивувало – це ж відписування з структур ОДА на інформаційні запити – або не дочитаються і відповідь надішлють не туди де треба, або взагалі не відписують. Але я відправляю запити по колу – тож в кінцевому результаті отримую все, що необхідно.
Колегам-журналістам побажаю витримки до медійного простору й оточуючих. На мою думку, працювати у прес-службі ще важче ніж працювати просто журналістом у будь-якому виданні, радіо чи телебаченні. Це, розумієте, як Верховна Рада – в опозиції завжди легше, бо ти критикуєш за будь-яку провину. А от в коаліції – треба не просто відгавкуватися на звинувачення, а робити це з розумом, щоб ніхто не образився) Теж саме у прес-службі ОДА, облради чи міськради – ти коаліція (ще й меншості) проти опозиції, яка кожен день шукає сенсацію) Тому витримки Вам, любі керівники і працівники прес-служб.
