Михайло Вікторович був молодшим сержантом 105-ої окремої бригади територіальної оборони.

На 40-му році життя він відійшов у вічність, виконуючи свій військовий обов’язок.

9 серпня 2025 року, під час бойового чергування на пункті спостереження на Харківщині, Михайлові раптово стало зле. Його негайно госпіталізували, але, попри всі зусилля медиків, серце нашого Захисника зупинилося. Зупинилося — та не перестало битися у пам’яті й серцях тих, хто його знав.

У Підволочиську важко знайти людину, яка б не знала Михайла.

«Він був світлою, щирою, завжди усміхненою людиною. Його доброта і жертовність вражали: навіть отримуючи передачі з дому, він часто казав: «Дякую. Мені не треба, а моїм побратимам треба допомогти». І так було завжди — до останнього дня», – повідомляють у Підволочиській селищній раді.

Михайло став на захист України ще у 2015 році.

Він воював у складі різних військових підрозділів, гідно ніс службу й отримав чимало нагород. Але найбільше його серце було віддане тим, кого він любив: своїй матері, дружині та дітям. Він залишив після себе трьох маленьких янголят, які тепер зростатимуть без тата, але з пам’яттю про його мужність і любов.

«Ми не маємо права забути Михайла. Ми зобов’язані зберегти пам’ять про нього і оточити турботою його матір, дружину та дітей. Бо вдячність — це не лише слова, а й наші добрі справи заради тих, за кого він віддав життя», – йдеться у дописі.

Сьогодні ще одну домовину Героя накрили синьо-жовтим стягом. Востаннє над ним пролунав Державний Гімн, пролунали військові залпи… І небо, здавалося, схилилося у скорботі разом з нами.

Нехай Господь прийме його душу у Своє Царство Небесне та дарує вічний спокій.