Про творчу стежину та сюрприз

– Любо, скажіть, з чого почалася ваша стежина до творчості?

• Моя стежина починається з села Загір’я на Зборівщині, із першого подиву світом і бажання зафіксувати, якось передати те, що нашаровувалося в пам’яті: красу природи рідного краю, латані-перелатані сільські дороги, старі скошені тини, а також все-все інше, що знаходило відгук у моїй душі.

Не буду казати, що писати вірші почала змалку, хоч з дитинства мала нахили до гуманітарних наук і непогано писала шкільні твори. Справжні творчі імпульси почали формуватися в юнацькому віці. Так склалися життєві обставини, що після закінчення школи утворився певний соціальний вакуум: я не могла нікуди вступати на навчання чи влаштуватися на роботу. В той час, коли мій юнацький максималізм прагнув реалізувати себе на повну, я намагалася заявити про себе світові хоча б на папері.

Спочатку від усіх приховувала, що пишу. Свої перші віршування складала під матрац, аби вони нікому не потрапили на очі, бо не знала, як на них зреагують оточуючі. Але сталося так, що в хаті почали робити ремонт – мою схованку знайшли. Записи потрапили до рук старшої сестри, світлої пам’яті Ольги. Вона була філологом за фахом, дуже творчою людиною, яка знала толк у художньому слові. Прочитавши мої вірші, вона їх відредагувала і, довго не роздумуючи, надіслала на конкурс «Перші ластівки». Мене ж про це навіть не повідомила, аби зробити сюрприз. І він таки вдався. Несподіванкою для всіх став лист на адресу сільської ради, в якому йшлося про те, що я здобула перемогу на цьому конкурсі, результатом чого стало видання моєї першої авторської збірки «Останній міф». Це був 2003 рік. Після цього випадку свої вірші більше ні від кого не ховаю.

– За професією ви – бібліотекарка. Що для вас цікавіше: читати чужі книжки, чи писати свої?

– 2011 рік – це моя точка відліку як бібліотекаря. Прийшла в бібліотеку без спеціальної освіти (я філолог за фахом, закінчила ТНПУ ім. В. Гнатюка), без досвіду роботи. Спочатку був подив і захоплення таким величезним зібранням книг, які хотілося читати і перечитувати. Коли читаєш, ти розвиваєшся духовно, збільшуєш свій словниковий запас. Вірю, що книги навіть можуть якщо не повністю змінювати, то якось коригувати наше життя, давати відповіді на запитання чи ставити такі, на які самостійно захочеться знайти відповіді, дарувати цінні поради чи підказки. Професія бібліотекаря – це необмежений доступ до книг. Читання дає мені величезний поштовх писати самій. Якщо говорити про вподобання, то вони у мене різні, напевно, залежать від настрою та конкретних життєвих обставин.

Про музу та емоції

– Коли до вас приходить муза? Які теми вона найчастіше пропонує?

– Моя муза – спонтанна, неочікувана, вона поводиться так, як їй заманеться. Я не розумію, як це відбувається, коли до мене приходить натхнення. У мене немає якогось чіткого алгоритму, згідно з яким пишу той чи інший вірш. Іноді може прийти якась яскрава кінцівка (а зазвичай саме так і відбувається), тоді починаю з кінця. Іншим разом можу почати вірш з початку або навіть з середини. Коли я творю – це ціле таїнство, фоном до якого є класична чи просто спокійна інструментальна музика.

Я – сова. Пишу переважно пізно ввечері, коли стихає вся денна метушня і панує тиша. Якщо муза приносить ідею, я не ляжу спати, поки повністю її не реалізую, щоб випадково не втратити, хоч і розумію, що вранці буде дуже важко прокидатися. У мене все виходить емоційно. Спочатку на папір рядками лягають голі емоції, а трохи згодом повертаюся до написаного, щоб відредагувати і додати до тексту щось раціональне (усміхається).

Стосовно тем можу сказати, що не люблю сюжетних віршів. Зазвичай пишу про те, що вже відбулося, що минуло, але залишило свій слід у моєму житті. Мені потрібно спочатку щось пережити, усвідомити, а тоді вже викладати на папері. Саме тому в мене обмаль воєнних віршів. Війна ще, на жаль, триває, при згадці про це у мене душа здригається, а рими ціпеніють. Впевнена, що після нашої перемоги всі мої теперішні емоції, болі й переживання вирвуться на папір новими віршами.

Ще хочу додати, що мені дуже важко змусити себе писати щось на замовлення чи за вказівкою. Творчості потрібно давати свободу. І для того, щоб поезія була справжньою, а не просто римованими рядками, потрібно, перш за все, залишатися собою.

Про справи спілчанські, і не тільки

– Вступ в НСПУ – як він вплинув на вашу творчість?

– Цьогоріч маю привід відсвяткувати десятирічний ювілей свого членства в НСПУ. Свій вступ я пригадую, наче якийсь сон, настільки все було несподівано для мене. У 2013 р. я брала участь у Всеукраїнській нараді молодих літераторів в Ірпені, на яку мене делегував тодішній голова Тернопільської обласної організації письменницької спілки Євген Безкоровайний. На нараді львівська письменниця Марія Людкевич запропонувала мені вступити в ряди спілки. Разом з нею рекомендацію написала Ірина Дем’янова. Мою кандидатуру підтримала Тернопільська організація, до цього часу вже побачили світ кілька моїх книжок, я пройшла стандартну процедуру прийому й отримала членський квиток. Як це вплинуло на мою творчість? Не можу сказати, що якось відчутно. Хіба що стала ще вимогливішою та більш критичною до своїх творів.

– Цьогоріч ви стали членом правління ТОО НСПУ. У зв’язку з цим у вас з’явилося більше привілеїв, чи обов’язків?

– Правління обирали на письменницьких зборах. І якщо мою кандидатуру підтримали, то це є великою довірою, від якої я просто не могла відмовитися. Жодних привілеїв це мені не дає. Мені доручили інформаційну діяльність, в рамках якої я започаткувала проєкт «Фотолітопис». Пильно відстежую та висвітлюю всі літературні події, що відбуваються на теренах нашої області. Також я – засновниця і кураторка проєкту «Літературні музеї України». На гугл-картах нанесені усі літературні музеї нашої країни, про кожен з них подається коротка інформація (почерпнута з відкритих джерел в Інтернеті) та фотографії. Посилання можна знайти на платформі блогу бібліотеки-філії № 4 для дітей, в якій я працюю.

– У вас завжди багато різних справ, не менше нових планів і задумів. Як ви всюди встигаєте?

– Лишень потрібно раціонально планувати свій час і не боятися починати щось нове. Найважче саме почати, потім усе буде простіше. І пам’ятати, що великі справи починаються з малих. Хіба доведе до пуття якусь грандіозну справу людина, яка лінується, наприклад, вранці застелити ліжко?

Ще дуже важливо мати надійну опору і підтримку. Скажу, що по житті мені щастить з людьми. І завдяки тому, що друзі радо приходять на допомогу, я завжди з усім встигаю. Тому бажаю всім оточувати себе хорошими людьми і бути такими самими.

Тарас КОМАРИНСЬКИЙ