За його плечима — понад 20 років служби в підрозділах поліції особливого призначення.
Про це повідомляють у Головному управлінні Національної поліції у Тернопільській області.
Життя співробітника Корпусу оперативно-раптової дії поліції Тернопільщини, підполковника поліції Олександра Вінічука, обірвалося 20 червня 2025 року на Донеччині під час виконання бойового завдання. До останнього подиху він залишався вірним Присязі — мужній, вмотивований, відважний.
Олександр народився у місті Кременець. Змалечку був допитливим, активним, творчим, займався музикою та спортом. Попри різноманітні захоплення, вирішив пов’язати своє життя з поліцією, вступивши до Національної академії внутрішніх справ.
«Саша з дитинства був дуже хорошим, турботливим, дбайливим, веселим і сміливим. Він обрав служіння Батьківщині, і це, очевидно, була справа всього його життя», — розповідає сестра Тетяна.
Після закінчення вишу у 2004 році Олександр прийшов на службу до поліції Тернопільщини. Кар’єру будував в елітних підрозділах особливого призначення — там, де вимоги до фахівців найвищі, а служба — найскладніша.
У 2017 році, під час формування спецпідрозділу Корпусу оперативно-раптової дії, він пройшов жорсткий відбір. Завдяки наполегливості проявив себе як один із найкращих і був призначений на посаду начальника штурмового відділу.
«Ця посада дуже відповідальна в нашому підрозділі. За цією людиною має йти колектив — вони повинні відчувати свого лідера і отримувати від нього правильні настанови. Будь-кого на цю посаду не призначать», — зазначає командир спецпідрозділу КОРД Дмитро Болтян.
Олександр завжди відповідально ставився до виконання службових завдань. Умів швидко оцінити критичну ситуацію й прийняти правильне рішення. Ретельно планував кожну спецоперацію, чітко розподіляв ролі — це забезпечувало злагоджену й успішну роботу команди. Неодноразово брав участь у ліквідації диверсійних груп, супроводжував і прикривав бойові підрозділи, що дозволяло нашим бійцям повертатися без втрат.
«Він завжди нас підтримував. Умів знайти вихід з будь-якої ситуації, підняти дух, дати пораду, допомогти, підказати. На нього можна було у всьому покластися», — згадує найкращий товариш і колега по службі Олександра з позивним «Шон».
Сім’я була для Олександра місцем сили та спокою. Дружина Марина з теплом згадує їхнє перше знайомство, зустрічі та сімейне життя, яке вони разом будували протягом 20 років. У кожному спогаді — теплі миті щастя.
«Саша був для мене найкращим чоловіком. Деякі знайомі дивувалися, що ми були не лише подружжям, а й справжніми друзями — могли говорити на будь-які теми, завжди розуміли одне одного», — розповідає Марина.
Донечки Валентина та Оленка у всьому відчували підтримку тата. Дівчатка знали: що б не сталося, він завжди поряд, готовий вислухати та допомогти.
«Мій тато був мужнім, добрим, упевненим у собі. З ним було легко говорити про все. Коли я стикалася з труднощами, то завжди могла звернутися до нього за порадою чи допомогою», — згадує старша донька Валентина.
Рідні пишалися тим, що Олександр був поліцейським. Вони розуміли: для нього це було не просто роботою, а справою життя. Підтримували його навіть тоді, коли було найважче — під час тривалих відряджень у зону бойових дій.
Дружина Марина розповідає, що Олександр був справжнім патріотом. Він не вагався, чи їхати, бо знав, що це його обов’язок. А ще — мріяв, щоб його діти жили щасливо у вільній Україні.
Кожне його SMS-повідомлення після виконаного завдання: «Ми повернулися, все добре» — було найочікуванішим.
«А найкращим моментом було, коли Саша казав: “Ми виїжджаємо, їдемо додому”. Коли ж уже дзвонив у домофон — це була найбільша радість», — розповідає дружина.
Та 20 червня 2025 року — дата, яка назавжди змінила все… Того дня дружина, як завжди, чекала на звичне повідомлення від Олександра, але замість нього прийшла страшна звістка про загибель чоловіка.
Олександр разом із чотирма побратимами повертався з бойового завдання, коли в їхній автомобіль влучив ворожий FPV-дрон. Це сталося поблизу села Іванопілля Краматорського району Донецької області.
«Весь удар припав на сторону Олександра, але своїм тілом, можна сказати, він закрив чотирьох побратимів, чим врятував їм життя», — розповідає спецпризначенець із позивним «Кремінь», який був поруч у момент атаки.
Вибух був потужним. Отримані поранення виявилися несумісними з життям. Попри всі зусилля побратимів і спроби евакуювати його з пекла бою — серце Героя зупинилося.
Олександру назавжди 45. Час минає, але не зменшує болю втрати для рідних, близьких, побратимів — усіх, хто знав Олександра.
«Я дуже хочу, щоб усі, хто знав Сашу, пам’ятали, якою дорогою ціною нам даються тихі ранки й спокійні ночі в наших оселях. Щоб ніколи не забували, що Саша захищав нас ціною власного життя», — зазначає сестра Олександра Валентина.
За мужність, рішучість і високий професіоналізм у серпні 2022 року Олександр Вінічук був відзначений державною нагородою — відзнакою Президента України «За оборону України».
Доземний уклін усім Героям і світла вічна пам’ять їхній відвазі.
